Першим бажанням Назара було кинутися за Оксаною. Знайти, притягти назад, змусити прибирати все це руками, колінами, зубами — чим завгодно. Але записка зупинила його. «У мене теж є заява». Яка ще заява? Які матеріали?
Він подивився на Валентину Миронівну. Вона сиділа на підлозі в кімнаті, спершись спиною об зіпсований диван, і гойдалася, розмазуючи по обличчю борошно й сльози.
— Що тепер робити, сину? Це ж кошмар. Це ж усе викидати.
— Дзвонити їй.
Він набрав Оксану. Довгі гудки. Ніхто не відповів. Набрав ще раз, потім іще. Марно.
— Не бере.
— Тоді дзвони в поліцію, — пожвавилася Валентина Миронівна. — Нехай її знайдуть. Вона майно зіпсувала. Це ж злочин.
Назар подивився на зім’яту записку.
— Мамо, ти читала? Вона пише, що в неї на нас заява.
— Та яка заява? Що ми такого зробили? Подумаєш, посварилися. Ми її пальцем не зачепили.
— Ми її матір вигнали в хуртовину, — глухо сказав Назар.
Валентина Миронівна підібгала губи.
— Ну… погарячкували. З ким не буває? Але це не привід громити квартиру.
Вони спробували прибирати. Валентина Миронівна намочила ганчірку й почала терти диван. Барвник одразу ж розповзся ще ширше, перетворивши яскраву пляму на величезну брудно-рожеву хмару.
— Не три! — закричав Назар.
— А що мені робити?
Він узяв ніж і спробував відскребти патоку від килима. Патока кришилася, але ворс залишався склеєним, темним, безнадійно зіпсованим.
За пів години вони сиділи посеред кімнати, брудні, липкі, змучені.
— Диван викидати, — сказав Назар. — Килим теж.
— І ліжко, — простогнала мати. — І матрац. І білизну.
— Треба викликати прибиральників.
— А платити чим? — спитала Валентина Миронівна.
Назар поліз до кишені. Порожньо. Після вчорашнього застілля грошей майже не лишилося. Валентина Миронівна дістала гаманець, розкрила, подивилася всередину й розгублено замовкла.
Вони вперше за ранок подивилися одне на одного без колишньої впевненості. Квартира була не просто зіпсована. Вони опинилися всередині руїни, яку не могли ні зупинити, ні оплатити.
У цей час Оксана сиділа на кухні в Катерини й пила гарячий шоколад. Надія Павлівна спала в сусідній кімнаті. Сестра, похмура й рішуча, розкладала на столі папери.
— Ти подаєш на розлучення, — сказала вона. — Це навіть не обговорюється.
— Так.
— І вимагаєш повернути те, що вклала в ремонт.
— Квартира його. Я не хочу з нею зв’язуватися.
— Квартира його, а гроші були твої. Кухня, шпалери, штори, меблі, техніка — все ж не з повітря з’явилося.
Оксана втомлено потерла обличчя.
— Я хочу, щоб вони залишили мене в спокої.
— І залишать. Але спершу зрозуміють, що ти більше не та жінка, яку можна замкнути вдома.
Оксана показала сестрі фотографію записки.
— Думаю, зараз вони панікують.
Катерина всміхнулася.
— Нехай. Їм корисно.
День для Назара й Валентини Миронівни минув у марних спробах зв’язатися з Оксаною. Вони дзвонили їй, писали повідомлення, потім почали дзвонити Катерині. Та не відповідала. Надвечір обоє вибилися з сил. Запах у квартирі ставав дедалі неприємнішим: солодка карамель змішувалася з маслом, вологим борошном і розпачем.
— Я їсти хочу, — сказала Валентина Миронівна жалібно.
Назар відчинив холодильник. Там було майже порожньо. Оксана забрала те, що купувала сама.
Він нашкріб трохи готівки, пішов до найближчого магазину й купив найдешевші напівфабрикати, хліб і чай. Коли повернувся, мати сиділа на стільці й дивилася в одну точку.
— Додзвонився?
— Ні.
Вони їли мовчки, просто з каструлі. Їжа була несмачна, гумова. Після вечері Валентина Миронівна пішла до спальні й лягла на карамельне ліжко, підстеливши старе пальто. Назар влаштувався на зіпсованому дивані й до пізньої ночі набирав номер Оксани.
Він писав повідомлення. Спершу злі. Потім жалісливі.
«Оксано, давай поговоримо».
«Я був неправий».
«Повернися, я все виправлю».
Відповіді не було…
