Уранці в квартирі на іншому кінці міста почався справжній переполох. Назар прокинувся від важкого головного болю й наполегливого стукоту в двері.
— Назарчику, вставай! — голос Валентини Миронівни тремтів. — З Оксаною щось не так. Вона не відповідає.
Він насилу розплющив очі. Учорашнє вино ще гуло в голові. На мить він не зрозумів, де перебуває і чому мати так тривожно кличе його з коридору.
— Спить вона, — прохрипів він.
— Не спить. Я стукала. Тиша. Двері зачинені. А раптом вона з собою щось зробила?
Ця думка змусила його схопитися. Назар кинувся до дверей Оксани й смикнув ручку. Замкнено.
— Оксано! Відчиняй!
У відповідь не було ані шереху.
— Оксано!
Тиша стала липкою, неприємною. Назар згадав її вчорашні слова: за дві години вони кричатимуть від жаху. Він ударив плечем у двері. Старі двері застогнали, але витримали. Він ударив знову, потім ще раз. На четвертий удар замок не витримав.
Двері розчахнулися.
Кімната була порожня. Ліжко акуратно застелене, на столі лад, речей майже не лишилося. Оксани не було.
— Втекла, — видихнула Валентина Миронівна. — Погань.
Назар хотів щось відповісти, але в цю мить помітив дивний запах. Солодкий, густий, нудотний, ніби десь поруч перегріли цукор. Він вийшов у коридор.
Першою вони побачили кімнату. Диван, майже новий, світлий, за який Оксана колись довго торгувалася в магазині, став схожий на божевільну палітру. Червоні, сині, зелені розводи розпливлися по оббивці, змішалися в брудні плями, увійшли глибоко в тканину.
— Що це? — заверещала Валентина Миронівна й тицьнула пальцем у підлокітник.
Палець став липким і яскраво-червоним.
— Фарба?
— Барвник, — пробурмотів Назар, починаючи розуміти.
На килимі темніла застигла патока. Вона склеїла ворс так, що той хрустів під ногами. Валентина Миронівна зробила крок — і її хатній капець намертво прилип до підлоги.
— Назаре! Зніми мене!
Він кинувся до неї, але сам ледь не послизнувся. На кухні на них чекало ще гірше. Підлога була засипана борошном, а зверху блищав тонкий шар масла. Назар ступив уперед, ноги роз’їхалися, руки безпорадно змахнули в повітрі, і він гепнувся на спину, здійнявши білу хмару.
— А-а-а!
Валентина Миронівна кинулася допомагати, але тут же послизнулася й із вереском розтяглася поруч. Кілька хвилин вони борсалися на підлозі, вимазані борошном і маслом, не в змозі підвестися. Що більше рухалися, то смішнішим і страшнішим ставало їхнє становище.
— Що вона наробила! — вила Валентина Миронівна.
Вони сяк-так вибралися з кухні, чіпляючись за ручки шаф. Потім зазирнули до спальні.
Ліжко було залите застиглою карамеллю. Матрац, подушки, ковдра — все вкрилося янтарною твердою кіркою, склеїлося в один блискучий пласт. Валентина Миронівна завмерла на порозі.
— Моя білизна… нова білизна…
Назар стояв посеред цього солодкого пекла, відтираючи з обличчя борошно, і поступово розумів: це був не просто спалах злості. Це був прощальний удар. Точний, продуманий, принизливий.
— Я її вб’ю, — прошипів він і рвонувся до телефону.
Але на столі в кімнаті лежав аркуш. Назар узяв його брудними пальцями. Почерк був акуратний, рівний, той самий, яким Оксана підписувала коробки з тортами.
«Це вам за мою маму. Спробуйте звернутися до поліції. У мене теж є заява і матеріали, які вам не сподобаються. Вдалої прибирання».
Назар зім’яв аркуш. Подивився на матір, що застрягла одним капцем у патоці, на зіпсований диван, на кухню, звідки тягло маслом і борошном, і закричав. Голосно, хрипко, по-звірячому.
Його крик прокотився зруйнованою квартирою й потонув у липкій тиші. Вони залишилися вдвох у домі, який ще вчора вважали своїм трофеєм, і раптом зрозуміли, що це тільки початок…
