Єдиний вихід виявився настільки вузьким, що обійти змію було неможливо. Будь-який рух людини в тісному просторі вона сприймала як наближення. Гадюка підвела голову, голосно зашипіла й зробила короткий хибний випад. Чоловік завмер. Коли він обережно переніс вагу на іншу ногу, рептилія знову смикнулася вперед, виразно показуючи, що наступна спроба пройти може закінчитися укусом.
Боєць добре розумів, що гадюка, найімовірніше, не переслідує його, а її випади спричинені захисним інстинктом. Але це знання нічим не допомагало. Щоб вибратися, довелося б переступити через неї або поставити ногу майже впритул до її голови. Стріляти в змію, що лежала біля ніг, у тісній траншеї було небезпечно, а спроба дістати інше спорядження потребувала б різкого руху. Ривок у важкому спорядженні теж загрожував укусом. Розраховувати на швидку медичну допомогу не доводилося, тому чоловік вирішив завмерти й дочекатися, коли гадюка сама залишить прохід.
Він стояв нерухомо, намагаючись дихати повільно й неглибоко. Холодне повітря обпікало горло, а пальці поступово втрачали чутливість, однак він і далі втримував тіло в одному положенні, боячись найменшого руху. Невдовзі ноги почали затерпати, ремені спорядження тиснули на плечі, у попереку наростав тупий біль. Гадюка не нападала, але зберігала захисну стійку. Час від часу її голова трохи опускалася, і солдат сподівався, що вона нарешті відповзе. Та варто було йому ледь помітно поворухнутися, як тіло рептилії знову напружувалося, а з темряви долинало застережливе шипіння.
Час перестав ділитися на хвилини. Чоловік намагався визначати його лише за зміною темряви над краєм траншеї. Він думав про змінника, який не прийшов, перебираючи можливі причини затримки, і дедалі виразніше відчував, що в таборі сталося нещастя. Невідомість тиснула сильніше за біль: він не міг ані перевірити товаришів, ані зрозуміти, чому встановлений порядок раптом порушився…
