Себе спершу захисти.
— Ідіть звідси.
— Із моєї майбутньої квартири? Із задоволенням.
Вона пройшла повз, зачепивши Марію плечем. Даша здригнулася. Лиска тихо загарчала їй услід, але сумку не випустила.
Відтоді Марія почала залишати біля під’їзду миску з кашею. Лиска підходила не відразу. Спершу стояла на краю газону, дивилася, чекала. Потім обережно клала сумку між лап, швидко їла, хапала її знову й ішла за будинок, до старих гаражів і занедбаної котельні. Даша просила взяти собаку додому, але Марія тільки хитала головою.
— У неї, мабуть, цуценята. Не можна її замикати.
— А сумка навіщо?
— Звикла. Бабуся її розбалувала.
Але щоразу, коли Марія бачила цей синій мокрий клубок у собачій пащі, у неї щось стискалося всередині. Мамине «сумка… Лиска…» поверталося ночами, як стукіт у двері.
У п’ятницю Дмитро надіслав повідомлення: «Останній шанс. Завтра об 11 у нотаріуса. Підписуєш відмову, і я не чіпаю тебе по картці».
Марія довго дивилася на екран. Палець завис над клавіатурою. Хотілося написати: «Я прийду», аби тільки припинився цей жах, аби Дашу більше не цькували, аби не прокидатися від кожного шереху. Вона уявила орендовану кімнату на околиці, чужу кухню, пакет із речами, дочку на розкладачці. Уявила матір, яка все життя платила за цю квартиру, клеїла шпалери, садила герань, сперечалася із сантехніками, берегла кожен метр.
Вона написала: «Ні».
Відповідь прийшла відразу: «Сама вибрала».
Наступного дня Марії зателефонували зі школи. Даша побилася з Лєрою. Коли Марія прибігла, донька сиділа біля кабінету завуча з розбитою губою й білим обличчям. Поруч стояла Ірина, тримаючи Лєру за плечі. Виявилося, Лєра була її племінницею.
— Ваша донька агресивна, — сказала Ірина солодким голосом. — Вочевидь, удома нервова обстановка.
Марія подивилася на Дашу. Та не плакала. Тільки стискала кулаки так, що кісточки побіліли.
— Вона сказала, що бабуся померла через маму, — глухо промовила Даша. — Я сказала, що це неправда. Вона засміялася.
Завуч утомлено зітхнула. Марії захотілося провалитися крізь підлогу. Не тому, що їй було соромно за доньку, а тому, що вона не змогла захистити її раніше.
Додому вони йшли мовчки. Даша тримала її за руку, як маленька, хоча давно вже соромилася. Біля під’їзду сиділа Лиска. Сумка була при ній. З одного кута стирчав шматок сірого хліба.
— Мам, — тихо сказала Даша, — а бабуся справді хотіла щось сказати про неї?
Марія зупинилася.
— Не знаю.
— Може, треба подивитися?
