Старий почухав потилицю.
— Бачив. Того дня, коли ти в лікарні була. Він з Іриною приходив, пакет великий ніс. Я думав, ви домовилися. Ще собаку вашу ганяв. Руду. Вона за ним аж до смітника бігла, свою сумку волокла.
— Коли це було?
— Та за тиждень до… — він урвався. — До того, як Наталія Петрівна зовсім злягла.
Марія запам’ятала ці слова, але тоді вони лягли в голові каламутно, без зв’язку. Усе було каламутним: робота, школа, дзвінки, листи, походи по дублікати. Вона дізналася, що Дмитро справді подав заяву про спірну угоду, приніс якісь папери й вимагав пришвидшити оформлення. Їй сказали чекати офіційної відповіді, писати заперечення, звертатися до юриста.
Юристка знайшлася через знайому з роботи. Олена Романюк приймала в маленькому офісі на другому поверсі торговельної будівлі, де за стіною постійно дзижчала машинка для манікюру. Вона уважно вислухала Марію, подивилася копії, зробила нотатки олівцем.
— Не підписувати відмову. Із квартири не виїжджати. Подати заяву про прийняття спадщини. Запросити медичні документи матері. Окремо — заяву про заборону реєстраційних дій до з’ясування. Щодо обвинувачень у крадіжці — виписки по картці, чеки, рецепти. Усе, що знайдете.
— А якщо я не знайду? — спитала Марія.
Олена зняла окуляри.
— Тоді буде складніше. Але не безнадійно. Ваш брат тисне, бо йому треба, щоб ви злякалися. Переляк — найдешевший спосіб відібрати майно.
Марія кивнула, хоча всередині в неї все одно все тремтіло.
Того ж вечора вона побачила Лиску біля під’їзду. Собака стояла під дощем, синя сумка висіла в неї з пащі, важка, мокра. Вуха притиснуті, очі темні, уважні. Даша, яка поверталася з гуртка, присіла навпочіпки.
— Лиско, іди сюди. Ми тобі каші дамо.
Собака зробила крок, але тут із сусіднього під’їзду вийшла Ірина. На підборах, із парасолькою, з телефоном біля вуха. Побачивши собаку, вона скривилася.
— Знову ця зараза. Зараз двірника покличу, нехай приберуть.
Лиска відступила. Сумка хитнулася. Марія раптом помітила на боці сумки кривий шов білими нитками. Такий шов могла зробити тільки її мати: дрібно, часто, але в одному місці обов’язково повело вбік, бо Наталія Петрівна погано бачила правим оком.
— Не чіпайте її, — сказала Марія.
Ірина опустила телефон.
— Ти тепер собак захищаєш?
