Марія не відразу відповіла.
— Мені страшно, — сказала вона чесно. — Але не соромно.
Уночі вона майже не спала. Перебирала мамині шухляди, шукала документи, чеки, старі квитанції. У шафі пахло нафталіном і маминим кремом для рук. У коробці з-під печива лежали ґудзики, мотки ниток, голки, старі фотографії. На одній Наталія Петрівна стояла біля під’їзду, сміючись, а поруч сиділа руда Лиска, ще не така худа, із синьою сумкою біля лап. Мати тримала палець біля губ, ніби ділилася таємницею.
На звороті фотографії маминим почерком було написано: «Наша помічниця. Маші не казати, знову сваритиметься».
Марія всміхнулася крізь сльози й поклала фотографію назад. Потім знайшла порожню папку від документів на квартиру. Порожню.
За два дні Дмитро прийшов із чоловіком у сірій куртці, який назвався майстром із замків.
— Ти з глузду з’їхав? — Марія стала у дверях, не пускаючи їх. — Тут дитина.
— Я власник, — сказав Дмитро досить голосно, щоб чули сусіди. — Хочу поміняти замок. Ти незаконно займаєш приміщення.
— Покажи витяг.
Він смикнув щокою.
— Не тобі мене перевіряти.
Із квартири навпроти вийшов Віктор Іванович, колишній електрик, сухий старий із вічною цигаркою за вухом, хоч у під’їзді давно не курив.
— Дімо, не ганьбися, — сказав він. — Поки суду нема, нічого тут двері ламати.
— Вас не питали.
— А мене й не треба питати. Я дільничного викличу, він спитає.
Майстер із замків переминався з ноги на ногу й явно шкодував, що приїхав. Дмитро постояв ще кілька секунд, потім тицьнув пальцем у бік Марії.
— Ти пошкодуєш.
Він пішов, важко ступаючи сходами. Ірина, що стояла нижче, кинула вгору:
— Недовго тобі лишилося вдавати із себе святу.
Після цього Марія вперше розплакалася не тихо, не в подушку, а просто в передпокої. Віктор Іванович ніяково стояв поруч, кашляв і дивився вбік.
— Ти це… тримайся, — сказав він. — Наталія Петрівна не така була, щоб тебе на вулицю. Я її знав тридцять років.
Марія витерла обличчя рукавом.
— Ви не бачили, він документи виносив?
