Не швидко. Ці два слова Марія несла додому, як камінь за пазухою. На вулиці мрячив дощ. В автобусі поруч із нею чоловік їв пиріжок, крихти падали йому на куртку. Біля вікна сиділа дівчинка в такій самій шкільній формі, як у Даші, і сміялася в телефон. Світ далі рухався, купував хліб, сварився через решту, гортав новини, а в Марії всередині стояла глуха порожнеча.
Увечері в під’їзді її зупинила сусідка з п’ятого поверху, Тетяна Бондаренко.
— Маш, ти вже вибач, я не втручаюся, — почала вона, хоча саме це й робила. — Дмитро вчора так кричав… У вас що, справді квартира тепер його?
Марія відчула, як кров прилила до обличчя.
— Ми розбираємося.
— Звісно, звісно. Просто люди кажуть, Наталія Петрівна перед смертю дуже переживала. Грошей начебто не вистачало.
— Люди хай на себе дивляться, — різко сказала Марія.
Сусідка образилася, стиснула губи й піднялася вище. На майданчику залишився запах її парфумів і чужої цікавості.
Удома Даша сиділа за уроками, але зошит був мокрий на краю. Марія зрозуміла: плакала.
— Що сталося?
— Нічого.
— Даш.
Донька довго мовчала, потім шморгнула носом.
— У школі сказали, що ми тепер бомжі. Що дядько Діма забере квартиру, бо ти погана.
Марія сіла поруч. Стілець скрипнув. Вона поклала долоню на Дашину спину, відчула тонкі лопатки під тканиною кофти.
— Хто сказав?
— Лєра. Її мама знає тітку Ірину.
Марія заплющила очі. Хотілося підвестися, піти до Ірини, гатити в двері кулаками, кричати так, щоб увесь будинок почув. Але вона тільки ковтнула. Злість була гарячою, різала зсередини, але під нею лежав страх — холодний, липкий.
— Слухай мене. Ми не бомжі. Ми вдома. А дорослі іноді говорять гидоту, бо їм самим соромно.
— А тобі соромно?
