Вона мила двері довго, аж до болю в плечах. Крейда в’їлася в дрібні подряпини. Наприкінці вона притулилася чолом до холодного дерева й стояла так, поки Даша не обійняла її ззаду.
Лиску з цуценятами тимчасово влаштували в підсобці у Віктора Івановича на дачній ділянці за міською околицею, куди він їздив навіть узимку перевіряти піч. Слабке цуценя вижило. Даша назвала його Пончиком, хоч воно було найхудіше. Щовихідних вони возили корм, міняли підстилки, обробляли Лисці лапу. Собака більше не носила сумку. Вона лежала поруч із цуценятами й уважно стежила за Марією, ніби передала їй важливу ношу й тепер перевіряла, чи впорається та.
Перше засідання відбулося за місяць. Маленька зала, світлі стіни, лави, запах паперу й чужих пальт. Марія сиділа поруч з Оленою, відчуваючи, як пітніють долоні. Дмитро прийшов з Іриною й адвокатом. Він виглядав упевнено: чисто виголений, спокійний, навіть трохи скривджений. Ніби це його зрадили.
Коли суддя спитала про договір, Дмитро сказав рівно:
— Мати добровільно вирішила передати квартиру мені. Сестра на неї тиснула, витрачала її гроші. Після смерті матері знайшла якісь записи й тепер намагається очорнити мене.
Марія дивилася на його руки. У дитинстві ці руки робили їй паперові кораблики, коли батько йшов у нічну зміну. Ці ж руки потім забирали в матері картку, рилися в її шафах, тикали папкою в стіл.
Олена говорила спокійно. Про заборону реєстраційних дій. Про заповіт. Про медичні документи. Про те, що Наталія Петрівна зверталася по консультацію до смерті й прямо вказувала на тиск із боку сина. Про записи. Про свідків.
Віктор Іванович прийшов у старому піджаку й сорочці, яку ледве застебнув. Він хвилювався, плутав дати, але головне сказав чітко: бачив, як Дмитро з Іриною виносили з квартири пакет документів, коли Марії не було вдома; бачив, як Дмитро намагався відігнати собаку від під’їзду; чув, як Наталія Петрівна за кілька днів до смерті просила його, якщо що, «Машу не дати скривдити».
Продавчиня з ринку, повна жінка на ім’я Світлана, теж прийшла. Вона розповіла, що Наталія Петрівна сама принесла Лисці синю сумку, сама просила працівників класти туди їжу й одного разу, незадовго до хвороби, сказала: «Якщо побачите, що сумка в собаки, не забирайте. Вона потрібне носить».
Дмитро всміхався, поки не ввімкнули короткий фрагмент запису. Усмішка сповзла з його обличчя поступово, як сповзає брудний сніг зі скла. Ірина зблідла й почала щось швидко писати адвокатові на аркуші. Суддя зупинила запис, уточнила порядок долучення, призначила експертизу й запити. Жодного миттєвого торжества не сталося. Усе знову відклали.
Але Марія вийшла з будівлі не такою, якою зайшла. Ноги тремтіли, голова боліла, хотілося спати дві доби поспіль. І все ж усередині вперше за довгий час з’явилося місце, де не було страху.
Дмитро наздогнав її біля виходу.
— Ти зруйнуєш сім’ю, — сказав він…
