Марія подивилася на синю сумку, розпорену по шву, на телефон, на тремтячі Дашині руки.
— Ні, — сказала вона повільно. — Вона нам допомогла. А рятувати тепер будемо ми самі.
Олена Романюк приїхала вранці, хоч була субота. Слухала записи мовчки, тільки раз заплющила очі, коли Ірина на записі сказала про дитину. Потім акуратно розклала документи з файла: копія заповіту на ім’я Марії, заява про заборону будь-яких дій із квартирою без особистої присутності Наталії Петрівни, відмітка про прийняття в реєстраційній службі, заява про скасування довіреності на Дмитра, кілька чеків з аптеки, виписки по картці й маленька записка.
У записці мати написала: «Діма знімав гроші сам. Картка була в нього три дні, коли я лежала після нападу. Маша, я боялася скандалу. Думала, поверне».
Марія відвернулася до вікна. У дворі двірник згрібав мокре листя. Усе було таким звичайним, що від цього ставало ще болючіше.
— Це серйозно, — сказала Олена. — Дуже серйозно. Але готуйтеся: він заперечуватиме. Записи треба долучати правильно. Документи запитаємо офіційно. Щодо угоди проситимемо зупинення, а потім визнання недійсною. Щодо грошей — окрема заява. Вам доведеться ходити, відповідати, згадувати дати. Це не закінчиться завтра.
— Я витримаю, — сказала Марія.
Голос у неї був хрипкий, але твердий.
Дмитро дізнався за два дні. Мабуть, йому повідомили зі служби, куди надійшло заперечення й запит юристки. Він зателефонував увечері. Марія не хотіла брати слухавку, але Олена сказала записувати всі розмови, не провокувати й не погрожувати.
— Що ти знайшла? — спитав він без привітання.
— Правду.
На тому кінці повисла пауза. Потім він засміявся, але сміх вийшов коротким.
— Ти завжди любила спектаклі.
— Більше не дзвони мені без потреби. Усе через юристку.
— Ти думаєш, ця шавка тобі допоможе? — прошипів він. — Мама зовсім вижила з розуму, якщо з собакою документи ховала.
Марія відчула, як пальці стиснули телефон. Ось воно. Він знав. Про сумку, про собаку, про мамин страх. Не випадковість, не непорозуміння.
— Ти сам себе чуєш, Дімо?
Він вилаявся й кинув слухавку.
Після цього стало важче. Ірина перестала вітатися демонстративно, але у дворі шепотілися ще більше. Хтось написав на дверях Марії крейдою: «Злодійка». Даша намагалася стерти рукавом, поки Марія шукала ганчірку, і розмазала білу пляму по всіх дверях. Потім стояла, кусаючи губи, щоб не заревіти.
— Не чіпай, — сказала Марія. — Я сама…
