Марія зупинилася. Олена ступила ближче, але Марія підняла руку.
— Сім’ю зруйнував ти, коли погрожував хворій матері.
— Вона сама винна. Усе життя тебе жаліла. І що мені лишалося? У мене борги, бізнес став, Ірина тисне, синові платити за навчання…
Він урвався, ніби сказав зайве. На обличчі майнула не провина — злість на власну слабкість.
— Ти міг попросити, — тихо сказала Марія. — Мама б допомогла. Я б допомогла, чим змогла.
— Ти? — він скривився. — Ти завжди була хороша, бідна, правильна. А я завжди мусив сам. Набридло.
Марія дивилася на нього й раптом зрозуміла: він не розкається. Не тому, що не розуміє, а тому, що якщо зрозуміє до кінця, йому доведеться побачити себе справжнього. А він надто боягузливий для цього.
— Більше не підходь до нас, — сказала вона.
Процес тягнувся майже пів року. Були експертизи, запити, пояснення, ще одна заява щодо банківської картки. З’ясувалося, що великі суми справді знімала не Марія: у дні зняття вона була на роботі, що підтвердили табель і камери в салоні, а на записі з банкомата виднівся чоловік у куртці Дмитра. Ірина намагалася стверджувати, що картку передали добровільно, але після маминого запису це звучало інакше.
Спірний договір визнали недійсним не відразу, після кількох засідань. Суд врахував заяву Наталії Петрівни про заборону дій, обставини тиску, записи, свідчення свідків і те, що частину документів Дмитро отримав незаконно. Заповіт підтвердили офіційно. Квартира залишалася за Марією у спадок, з обов’язком оформити всі належні процедури й сплатити борги за комунальні послуги, які накопичилися за мамині останні місяці.
Коли Олена зателефонувала й сказала: «Рішення на нашу користь», Марія сиділа в автобусі з пакетом корму для Лиски. Вона не закричала від радості. Просто закрила обличчя долонями й заплакала так тихо, що жінка поруч мовчки простягнула їй паперову хустинку.
Удома Даша кинулася їй на шию.
— Ми залишаємося?
