— Залишаємося.
— Назавжди?
Марія подивилася на облуплену стелю в передпокої, на мамині капці, які все ще не могла викинути, на двері, де під новим шаром фарби більше не було видно слова «злодійка».
— Назавжди, — сказала вона.
Дмитро після рішення в будинку не з’являвся. Потім Марія дізналася від Віктора Івановича, що він продав машину, з’їхав з орендованого офісу, а у справі про підроблення документів і зняття грошей ще тривають перевірки. Ірина перестала водити племінницю повз їхній під’їзд. Одного разу Марія зустріла її біля магазину. Та відвела очі й швидко пройшла повз, ніби вони були незнайомі. Марія не відчула перемоги. Тільки втому.
Навесні цуценят розібрали по сім’ях. Пончика взяла Дашина вчителька, несподівано сувора жінка з добрими руками. Двох — продавці з ринку. Останню, руду дівчинку з білою плямою на грудях, залишив собі Віктор Іванович. Лиску Марія забрала додому.
Перші тижні собака спала біля вхідних дверей і здригалася від кожного гучного звуку. Синю сумку Марія випрала, висушила й акуратно зашила вже новим швом — рівним, міцним, але білі мамині нитки на одному куті залишила недоторканими. Документи лежали тепер у справжній папці, телефон — у коробці з фотографіями. Але сумку Даша попросила не викидати.
— Вона ж як бабусин лист, — сказала вона.
Марія повісила сумку на гачок у коморі.
Іноді Лиска підходила до комори, нюхала двері й тихо зітхала. Більше вона нічого не носила двором. У неї з’явився нашийник, своє місце на старому килимку й звичка зустрічати Дашу зі школи біля під’їзду. Сусіди спершу косилися, потім звикли. Тетяна Бондаренко якось принесла пакет кісток і ніяково сказала:
— Маш, ти не сердься за тодішнє. Люди дурні бувають.
Марія взяла пакет…
