— Бувають.
Вона не додала: «І жорстокі теж». Не тому, що пробачила всіх одразу. Просто сил на чужу дурість більше не хотілося витрачати.
Одного теплого вечора Марія відчинила вікно на кухні. У дворі пахло мокрою землею й пилом після першої грози. Даша робила уроки, Лиска лежала під столом, поклавши морду на лапи. На плиті закипав чайник. Мамини окуляри тепер лежали не на підвіконні, а в шухляді з фотографіями, але іноді Марія діставала їх, протирала скельця й розмовляла з матір’ю подумки.
«Я не віддала, мамо. Чуєш? Не віддала».
Чайник клацнув. Лиска підвела голову, прислухалася й раптом тихо вдарила хвостом по підлозі.
Марія усміхнулася. Уперше за довгий час усмішка не різала обличчя, не була зусиллям. Вона просто з’явилася — втомлена, справжня.
За вікном проходили люди, грюкали під’їзні двері, десь сварилися через паркування, дитина тягла самокат по асфальту. Звичайне життя поверталося повільно, з подряпинами, з боргами, з ночами, коли Марія все ще прокидалася від страху. Але поверталося.
Синя сумка висіла в темній коморі, порожня й легка. Ніхто у дворі так і не дізнався до кінця, що колись було сховане всередині. Для одних Лиска залишилася смішною собакою, яка носила їжу цуценятам. Для інших — дивною дворнягою з людськими очима.
А для Марії вона була тією, хто щодня несла через двір не сумку, а останню мамину надію. І донесла.
