«Записуй краще, як ви до мене вночі ходите».
Пауза була така довга, що Олександр почув власне серце.
«Що ти сказав?» — спитав Павло.
Батько відповів не відразу.
«Сказав — ідіть геть».
Потім шум, гавкіт, гуркіт стільця. Файл обірвався.
Найстрашнішим виявився останній. Ніч смерті. Спершу чулися тільки кроки й збуджене дихання Роя. Потім голос Ольги, вже без колишньої впевненості:
«Тату, відчини. Нам треба поговорити».
Батько кашляв.
«Пізно. Завтра приходь».
Павло:
«Не буде завтра. Документи де?»
«Які документи?»
«Не вдавайте дурня».
Далі шерех, звук шухляди, що відчиняється. Батько лаявся. Рой гарчав. Павло матюком крикнув на собаку. Потім батько сказав:
«Мені зле. Таблетки… на полиці».
Ольга заплакала:
«Тату, не починай».
«Олю… виклич…»
Павло перебив:
«Спершу скажи, де заповіт. Інакше твій Саша завтра скаже, що нас тут не було».
Батько хрипко вдихнув. Щось упало.
«Рой… нашийник…»
«Який ще нашийник?» — різко сказав Павло.
Рой загавкав. Потім почувся удар, ковзання, важкий стукіт. Ольга скрикнула:
«Пашо! Він упав!»
«Не репетуй. Дихає?»
Пауза.
«Здається… Пашо, треба швидку».
«Зараз приїдуть, питання почнуться. Ти хочеш сісти? Нас тут узагалі не було. Зрозуміла? Беремо теку й ідемо».
«А якщо він помре?»
«Він старий сердечник. Уранці знайдуть».
На цьому місці Олександр перестав дихати. У майстерні було тихо, тільки ноутбук гудів. Дмитро сидів білий, дивлячись в екран.
— Сашо, це треба одразу віддавати.
Олександр не міг говорити. Він думав про те, як батько лежав у сінях. Про те, як він сам, Олександр, два дні повторював собі: «Я накричав, я винен». Про те, як Ольга стояла на похороні, притискаючи хустку до очей. Про те, як Павло поклав руку йому на плече біля труни й сказав: «Тримайся».
Його занудило. Він дійшов до раковини в підсобці й довго стояв, зігнувшись, але блювати було нічим….
