Дмитро не ставив запитань. Зробив три копії: одну на флешку, одну на диск, одну лишив у зашифрованому архіві. Оригінал диктофона Олександр поклав у пакет.
— Я поїду до юриста, — сказав він.
— Не до першого-ліпшого.
— У мене немає грошей на хорошого.
Дмитро відкрив касу, дістав кілька купюр.
— Віддаси, коли зможеш.
— Не треба.
— Сашо, замовкни й бери.
Юристку звали Ірина Кравець. Її знайшла колишня дружина Олександра, коли він усе-таки написав їй уночі: «Мені потрібна допомога. Це серйозно». Він чекав холоду, запитань, докорів. Але Світлана передзвонила відразу.
— Марина плаче, — сказала вона. — Ольга їй знову писала. Я заблокувала. Що відбувається?
Він розповів. Не все, але досить.
Світлана мовчала довго.
— Я знала, що Ольга важка, — сказала вона нарешті. — Але не думала… Гаразд. У моєї колеги була юристка. Тямуща. Я скину номер. І, Сашо, Марина до тебе хоче. Я поки не пущу, але вона має знати, що ти борешся.
Ірина виявилася жінкою років п’ятдесяти з короткою стрижкою й спокійними очима. У її кабінеті пахло папером і м’ятними льодяниками. Вона слухала запис у навушниках, не змінюючись на обличчі, тільки одного разу міцно стиснула ручку.
— Самостійно до них не ходити, — сказала вона, знявши навушники. — Не погрожувати, не публікувати в соцмережах, не розсилати родичам. Пишемо заяву. Окремо — за фактом можливого залишення без допомоги, викрадення документів, погроз свідкові. По собаці — після висновку ветеринарки й лабораторії. По спадщині готуємо заперечення й клопотання про почеркознавчу експертизу розписок.
— Це довго?
— Так.
Відповідь була чесна, і від неї чомусь стало легше. Не «завтра всіх посадимо», не «нічого не вийде», а просто: довго.
— Вони тиснутимуть, — сказала Ірина. — Уже тиснуть. Тому всі розмови записувати. Двері не відчиняти без свідків. Олену Павлівну попередимо. Начальникові вашому напишемо офіційне повідомлення, що ви стали об’єктом сімейного конфлікту й наклепницьких заяв. Він не зобов’язаний одразу повірити, але хай розуміє, що листи не лишаться без відповіді.
— А батько…
Він не зміг договорити.
Ірина подивилася на нього м’якше.
— Ви не винні в тому, що посварилися з хворим батьком. Люди сваряться. Винен той, хто не викликав допомогу, коли людина просила.
Олександр кивнув, але всередині ця думка ще не приживалася. Провина жила глибоко, як скалка. Її не можна було витягти однією фразою, навіть правильною.
Коли заяву прийняли, був уже вечір. Черговий говорив сухо, ставив уточнювальні запитання, забрав копії, склав протокол. Олександр підписував аркуші й помічав, як криво виводить прізвище. Рука тремтіла.
Біля виходу на нього чекав Павло.
Він стояв під ліхтарем, курив. Дим тягнувся в холодне повітря.
— Ну що, герой, — сказав Павло. — Побігав?
Олександр зупинився на верхній сходинці. У кишені пальта був увімкнений диктофон на телефоні, як веліла Ірина.
— Відійди.
— Ти думаєш, знайшов іграшку — і все? — Павло кинув недопалок, розчавив. — Запис ще довести треба. Може, монтаж. Може, старий марив. А от що ти батька довів — усі знають.
Олександр мовчав.
— І собака твоя не вічна, — додав Павло. — Шкода, не здохла вчасно…
