Ось тут Олександр ледь не зірвався. В очах потемніло. Він ступив крок униз, кулаки стиснулися самі. Павло навіть усміхнувся, ніби саме цього й чекав.
Але за спиною відчинилися двері.
— Олександре? — на ґанок вийшла Ірина Кравець. — Ви забули в мене копію заяви.
Павло змінився на обличчі на частку секунди. Цього вистачило.
— Дякую, — сказав Олександр і взяв папір, хоча нічого не забував.
Вони пішли разом до зупинки. Ірина говорила тихо:
— Він провокує. Йому треба, щоб ви вдарили. Тоді історія про вашу агресивність оживе. Дихайте.
Олександр дихав. Повітря було крижане, різало горло.
Рой лежав у стаціонарі п’ять днів. Перші двоє Ганна говорила обережно: «Стан тяжкий». На третій сказала: «Він сам підняв голову». На четвертий Рой спробував вкусити асистента, коли той міняв пелюшку, і Ганна вперше всміхнулася.
— Характер повертається.
Олександр приїздив щодня. Сидів поруч, чухав пса між вухами, розповідав йому новини: що Олена Павлівна дала свідчення, що Дмитро зберіг копії, що Марина передала малюнок — Рой на ньому був величезний, рудий, із медаллю на нашийнику. Рой слухав, кліпав і іноді тихо стукав хвостом по підстилці.
Лабораторія підтвердила наявність речовини, схожої на щурячу отруту. Ганна написала висновок акуратно, без зайвих звинувачень: клінічні ознаки, результати аналізів, імовірний шлях отруєння, необхідність лікування. Вона пояснила Олександрові, що за одним лише висновком ніхто не зробить миттєвих висновків, але в зв’язці із записом, погрозами й словами Павла це важливо.
— Ви завжди така спокійна? — спитав Олександр, коли вони стояли біля клітки Роя.
Ганна поправила крапельницю.
— Ні. Просто тваринам від моєї істерики користі немає.
— А людям?
Вона подивилася на нього.
— Людям іноді теж.
За тиждень Павла викликали на опитування. Ольгу — теж. Вони прийшли до нотаріуса вже не такими впевненими. Олександр побачив сестру в коридорі: вона сиділа на лаві, теребила ремінець сумки. Під очима в неї були сірі кола. Павло ходив туди-сюди, говорив по телефону, але голос його звучав напружено.
Ольга підвела погляд на Олександра. На мить він побачив дівчинку з кісками, яка колись боялася темного сараю й кликала його: «Сашо, зайди перший». Але та дівчинка давно виросла в жінку, яка залишила батька на підлозі й прийшла потім вимагати дім.
— Ти задоволений? — спитала вона.
— Ні.
— Ти хочеш мене посадити?
Олександр сів навпроти. Між ними була вузька доріжка потертих плиток.
— Я хочу, щоб ти сказала правду.
Ольга сіпнулася…
