— Ти нічого не розумієш. Паша сказав, що все буде нормально. Що тато просто підпише. У нас борги, Сашо. Нас би розчавили. Я не хотіла, щоб він помер.
— Але коли він попросив викликати допомогу, ти пішла.
Вона закрила обличчя долонями.
Павло обернувся від вікна.
— Не розмовляй із ним.
Ольга опустила руки. Обличчя знову стало жорстким.
— Мені нічого сказати.
Олександр зрозумів тоді, що чекати каяття — ще одна пастка. Правда не завжди приходить через сльози винного. Іноді її доводиться витягати з документів, записів, експертиз, чужого страху й власної втоми.
Далі почалися місяці, які потім злилися для нього в один довгий коридор. Кабінети, підписи, чекання під дверима, дзвінки Ірині, рахунки з клініки, ліки для Роя, безсонні ночі. Почеркознавча експертиза показала, що підпис батька на розписці про борг із високою ймовірністю виконаний не ним. Нотаріус підтвердив, що заповіт був оформлений заздалегідь, при нормальному стані батька, без ознак тиску. Олена Павлівна дала свідчення, її онук передав оригінал запису з камери. Дмитро офіційно підтвердив, як витяг дані з диктофона, і передав образ фахівцям.
Начальник Віктор Сергійович спершу тримався сухо, але після листа юристки й перевірки каси викликав Олександра.
— Сашо, по роботі претензій немає, — сказав він, дивлячись у стіл. — Лист був анонімний. Вибач, що так вийшло.
Олександр чекав від себе злості, але відчув тільки втому.
— Мені потрібен графік легший на пару тижнів. Собака після лікування, батько… справи.
— Зробимо.
Це було не повне відновлення справедливості, але маленький шматок нормального життя повернувся на місце.
Рой вижив. Не дивом — упертістю, ліками, роботою Ганни й тим, що Олександр три тижні по годинах давав таблетки, міняв воду, варив рис із куркою, піднімав пса старим рушником під живіт, коли той не міг сам вийти у двір. Рой схуд, став обережнішим, іноді лякався різких рухів. Якщо грюкали двері, він здригався й шукав очима Олександра. Але одного ранку сам приніс до порога стару гумову кісточку й поклав йому під ноги.
Олександр стояв у коридорі в самій футболці, із зубною щіткою в роті, і дивився на ту кісточку, як на лист із того світу.
— Ти серйозно? — спитав він.
Рой слабо вильнув хвостом.
Олександр сів просто на підлогу й засміявся. Спершу тихо, потім голосніше. Сміх зламався, перетворився на сльози. Рой підійшов, ткнувся носом йому в груди. Не стрибнув, не обійняв, сил іще не було. Просто стояв поруч, поки Олександр плакав, уткнувшись обличчям у його шию.
Навесні суд визнав заповіт чинним. Претензії Ольги щодо розписки відхилили після експертизи. Матеріали щодо дій Павла й Ольги виділили в окреме провадження; швидко це не закінчилося, і Ірина відразу попередила: покарання може виявитися м’якшим, ніж хотілося б. Але Павлові вже висунули обвинувачення у підробці документів і погрозах свідкові, окремо перевірялися обставини смерті Миколи й отруєння собаки. Його бізнес-партнери, дізнавшись про справу, від нього відвернулися. Він більше не стояв біля воріт Олександра, не дзвонив, не всміхався в слухавку.
Ольга одного разу надіслала повідомлення: «Я не хотіла так. Мені страшно».
Олександр довго дивився на екран. Потім відповів: «Мені теж було страшно. Татові — тим більше».
Більше вона не писала.
Дім залишився за Олександром. Не як приз і не як переможний кубок. Перший час він не міг увійти в сіни без того, щоб не побачити батька на підлозі. Тоді Марина почала приїздити щосуботи. Вона мила вікна, бурчала, що в них «музей пилу», клеїла на холодильник смішні магнітики, сперечалася з батьком, якою фарбою пофарбувати паркан. Світлана привозила її й іноді лишалася на чай. Вони з Олександром не зійшлися знову, і обоє розуміли, що не треба вдавати. Але розмовляти стали тихіше, дбайливіше. Розлучення перестало бути полем бою…
