Ганна приїздила оглядати Роя додому, бо пес перший час боявся клініки. Уперше вона пройшла двором, подивилася на яблуню, на облуплену лавку, на ґанок, де Олександр замінив зламану дошку.
— Гарний дім, — сказала вона.
— Упертий, — відповів він. — Як господар був.
— І як пес.
Рой вийшов їм назустріч повільно, але з гідністю. На ньому був новий м’який нашийник — широкий, тканинний, без тайників. Старий шкіряний лежав у Олександра в коробці разом із копією батькового заповіту, малюнком Марини й маленьким чорним диктофоном, який одного разу виявився гучнішим за всіх живих.
Ганна присіла, дала Роєві понюхати руку. Пес обережно лизнув її пальці.
— Ну, здрастуй, свідку, — сказала вона.
Олександр усміхнувся.
— Він не любить офіційних посад.
— Тоді просто Рой.
Пес, ніби погоджуючись, фиркнув і ліг біля ніг Олександра.
Улітку сад ожив. Марина посадила біля паркану чорнобривці. Олена Павлівна принесла розсаду помідорів і суворо сказала, що садити треба не абияк, а «по-людськи». Дмитро полагодив старий батьків радіоприймач. Віктор Сергійович дав Олександрові додаткові рейси, щоб той швидше розрахувався з клінікою, але без колишнього тиску.
Біль не зник. Бували вечори, коли Олександр сидів на ґанку й знову чув запис у голові: «Рой… нашийник…» Бували ночі, коли він прокидався від думки, що не встиг помиритися з батьком після тієї останньої сварки. Тоді він виходив у двір. Рой підводився зі свого килимка, кректав, підходив і сідав поруч. Вони мовчали разом.
Одного разу Марина знайшла в сараї стару фотографію: батько молодий, Олександр підлітком, Ольга років десяти, вся в ластовинні, тримає на руках цуценя Роя. На звороті батьковим почерком було написано: «Наші. Поки тримаються разом — дім живий».
Марина принесла фотографію на кухню.
— Тату, тобі боляче на неї дивитися?
Олександр узяв знімок. Довго розглядав обличчя сестри, батька, своє власне — незграбне, ще не знаюче, що дорослі люди можуть ламатися не від одного великого удару, а від сотні маленьких зрад.
— Боляче, — сказав він. — Але нехай буде…
