Я довго сиділа на кухні, не рухаючись. Усе ставало страшенно логічним. Жінка, яка найголосніше звинувачувала мене в обмані, сама все життя боялася викриття. Можливо, вона ненавиділа в мені не реальні вчинки, а власний страх.
Коли Богдан повернувся, я поклала папку перед ним.
— Це стосується тебе, — сказала я. — І твоєї матері.
Він читав повільно. Потім сів за стіл і майже дві години дивився в одну точку. Я не чіпала його. Що сказати людині, в якої щойно відібрали частину минулого? У нього були прізвище, сімейні фотографії, образ батька — і тиша під ними.
Пізніше ми зрозуміли, чому перший тест міг показати відсутність батьківства. Зразок, виданий за волосся Богдана, найімовірніше, був не його. Усе вказувало на старе волосся самої Мирослави Петрівни, яке вона зберігала серед своїх коробок. Вона могла переплутати його, могла бути певною, що взяла потрібне. Лабораторія порівняла Соломію не з її батьком, а з хибним матеріалом. Документ був справжнім, але основа тесту — фальшивою.
Наступної неділі ми поїхали до Мирослави Петрівни. Дорога минула майже без слів. Богдан міцно тримав кермо, а я дивилася у вікно й розуміла, що зараз він їде не лише до матері, а й до тієї частини свого життя, яка виявилася збудованою на мовчанні. Соломію ми з собою не взяли. Дитина не повинна була бачити цю розмову.
Мирослава Петрівна відчинила двері зібрана, охайна, зі звичним виразом контролю на обличчі.
— Богдане, я якраз хотіла тобі подзвонити, — почала вона.
Він пройшов до кімнати й поклав звіт на стіл.
— Спочатку прочитай це…
