Вона відкрила папку роздратовано, ніби заздалегідь вирішила, що там немає нічого серйозного. Але за кілька рядків її пальці завмерли. Обличчя зблідло. Вона підвела очі на сина, і вперше я побачила в її погляді не владу, а справжній переляк.
— Ти не розумієш, — прошепотіла вона. — Це було давно. Усе було складно.
Богдан говорив тихо, але кожне слово звучало твердо:
— Ти потай узяла волосся моєї дитини. Звинуватила мою дружину. Змусила мене сумніватися в доньці. А тепер з’ясовується, що таємницю, яку треба було перевіряти, приховували не в нашій сім’ї, а у твоїй.
— Я хотіла захистити тебе, — заплакала вона. — Я мати. Я відчувала, що щось не так.
— Ні, — сказав він. — Ти захищала не мене. Ти захищала свій страх. І заради цього ледь не зруйнувала мій дім.
Вона спробувала підійти ближче, але Богдан відступив на крок. Для неї цей крок виявився страшнішим за крик. Мирослава Петрівна опустилася навколішки, простягнула до нього руки, просила пробачити, повторювала, що любить його, що він її син, що вона не хотіла втратити його. Богдан не відвернувся, але й не підійшов.
— Я не мститимуся, — сказав він. — Не розповідатиму всім, що дізнався. Але по-старому вже не буде. До нашого дому ти приходити не будеш. Соломію бачитимеш лише через мене, рідко, недовго і на моїх умовах. Жодного натяку в бік Оксани. Жодної розмови про кров, очі й схожість. Жодного тесту. Ніколи.
Вона плакала дедалі голосніше, але Богдан уже ухвалив рішення…
