Наступного тижня ми поїхали до іншої лабораторії. Усе там було буденним: стійка реєстрації, світлі стіни, тихі голоси, папки з бланками. Працівник перевірив документи, Богдан здав зразок особисто, Соломія — теж. Я тримала доньку за руку й усміхалася їй, хоча всередині в мене тремтіло все.
Потім почалися десять днів очікування. Вони тягнулися болісно довго. Богдан став тихішим, уважнішим, винуватішим. Він укладав Соломію спати, читав їй казки, допомагав мені на кухні, але між нами однаково стояв той перший аркуш із хибним висновком. Уночі ми часто мовчали, бо будь-які слова могли зачепити болюче місце.
Новий результат надійшов уранці. Я відкрила листа першою. Богдан стояв поруч. Соломія гралася на килимі й не розуміла, що зараз її батькам повертають повітря.
Біологічне батьківство підтверджувалося. Імовірність — 99,999%.
Богдан сів поруч зі мною, закрив обличчя руками й заплакав. Цього разу не від підозри, а від полегшення і сорому.
— Пробач мені, — шепотів він, притискаючи мене до себе. — Оксано, пробач. Я мав одразу захистити тебе. Я не повинен був сумніватися.
— Я рада, що правду доведено, — сказала я. — Але мені боляче, Богдане. Не лише через твою матір. Через те, що вона змогла змусити тебе спитати мене про таке.
Він не виправдовувався. Лише кивнув:
— Я знаю. І пам’ятатиму.
Можна було зупинитися на цьому. Але мене не відпускало питання: які зразки відправила Мирослава Петрівна, якщо перший тест дав такий результат? Помилка здавалася надто зручною. Через знайомого батька я звернулася до приватного детектива, колишнього працівника поліції. Я не просила його шукати сенсацію. Мені були потрібні факти.
За три тижні він приніс звіт. У ньому йшлося, що багато років тому, коли Мирослава Петрівна чекала на Богдана, у неї був роман із директором школи Романом Григоровичем. Чоловік, якого Богдан усе життя вважав своїм батьком, Степан Коваленко, не був його біологічним батьком. Таємниця, яку свекруха ховала майже сорок років, лежала тепер переді мною в тонкій папці….
