— Будь. Тільки татом добрим.
— Тато зайнятий, — серйозно сказав онук….
Він пройшовся кімнатою швидким кроком, притис телефон до вуха, насупив брови. Віра Іванівна мимоволі усміхнулася: точнісінько Діма, коли розмовляв у справах. Навіть одне плече трохи підняв.
— Так, слухаю, — сказав Артем низьким голосом. — Ні, не зараз. Я на зустрічі. Документи в мене. Підпис буде.
Усмішка сповзла з обличчя Віри Іванівни.
Хлопчик ходив колами по килиму, наступаючи на край покривала, що звисало з дивана.
— Ти мені не пояснюй, Сергію, — вів він далі, копіюючи батькову інтонацію. — Стара впирається, але я її дотисну. Через онука м’якше зайде.
Чайник клацнув і вимкнувся.
Віра Іванівна не поворухнулася.
Артем зупинився біля вікна, повернувся спиною, ніби дивився на місто з висоти, як робив батько.
— Головне, щоб вона підписала дарчу до перевірки, зрозумів? А гроші з будинків ми вже вивели. Ці бабки все одно нічого не доведуть.
Він замовк, натиснув кілька кнопок на мертвому телефоні й додав уже зовсім іншим, майже веселим голосом:
— Усе, цілую. Марії скажи, хай не нервує.
У Віри Іванівни ніби зникло повітря.
Вона стояла на порозі кухні, тримаючись за одвірок. Серце вдарило раз, удруге, потім закалатало так сильно, що у вухах з’явився гул. «Стара впирається». «Через онука». «Гроші з будинків». Слова не вкладалися в голові, розбігалися, але кожне лишало подряпину.
— Артемчику, — сказала вона, і голос вийшов чужий. — Де ти це чув?
Хлопчик обернувся. Обличчя його одразу стало звичайним дитячим: відкритим, трохи переляканим.
— Що?
— Про стару. Про документи.
Він знизав плечима.
— Тато так каже. У кабінеті. Я сидів тихо-тихо під столом, коли ми в хованки грали. А потім мама сказала: «Не заважай татові, у нього мільйони». Бабусю, а мільйони — це скільки? Більше, ніж сто?
Віра Іванівна присіла на стілець. Коліна підломилися. На столі стояли дві чашки, чайні пакетики, цукорниця з відбитою кришкою. Усе було таким звичайним, що від цього ставало страшніше.
— А хто такий Сергій? — спитала вона, намагаючись не налякати дитину.
— Дядько Сергій. Він смішний. У нього зуб золотий. Він мені шоколадку дав і сказав, що я справжній чоловік, якщо вмію мовчати.
— Мовчати про що?
Артем замислився. Провів пальцем по носі.
— Ну… коли тато свариться. Коли тітка плаче. Коли дядько Сергій каже, що «клієнти самі винні». Я не знаю.
Віра Іванівна заплющила очі.
Перед нею сплив Сергій — широкий чоловік із блискучим обличчям, який учора сидів за столом праворуч від Дмитра й надто голосно сміявся. Вона згадала, як він піднімав тост: «За тих, хто вміє брати своє». Тоді всі засміялися. Вона теж усміхнулася, не розуміючи.
— Бабусю, я погане сказав? — тихо спитав Артем.
Вона розплющила очі. Хлопчик стояв поруч, стискаючи іграшковий телефон обома руками.
— Ні, рідний. Ти нічого поганого не зробив.
Він посунувся ближче.
— Тато посадить мене на літак, якщо я базікатиму?
