— Що?
— Він сказав дядькові Сергію: «Малий чув, але базікати не буде, інакше відправлю до тещі так далеко, що забуде дорогу додому». Це де?
Віра Іванівна відчула, як усередині підіймається холодна злість. Не гучна, не яскрава — тиха, важка. Не за себе. За цього хлопчика, який грався в тата й повторював дорослий бруд, не розуміючи, що тримає в руках не телефон, а ніж.
Вона встала, підійшла до вікна, визирнула у двір. На лавці сиділа сусідка Ганна Петрівна, годувала голубів. Біля сміттєвих баків сперечалися два двірники. Машина з доставкою блимнула фарами. Світ далі жив.
— Артеме, — сказала Віра Іванівна, обернувшись. — Давай пограємо ще раз. Тільки я запишу на телефон, як ти смішно тата зображаєш. Мені на пам’ять.
Хлопчик пожвавився.
— А можна я ще скажу «зустріч зірвалася»?
— Можна.
Вона взяла свій старенький смартфон. Руки тремтіли так, що вона ледве влучила пальцем у значок камери. На екрані з’явилося обличчя Артема — серйозне, зосереджене. Він знову приклав іграшковий телефон до вуха й почав ходити кімнатою.
— Так, Сергію, стара впирається, — повторив він. — Через онука м’якше зайде. Головне, щоб підписала дарчу до перевірки…
Віра Іванівна записувала. У горлі стояв клубок, але вона не зупиняла.
Увечері Дмитро не приїхав. Надіслав повідомлення: «Завтра об 11 заїду. Будь готова. Не влаштовуй цирк».
Вона перечитувала ці слова на кухні, поки Артем спав на дивані, укрившись пледом із машинками. Його щоки порожевіли, вії тремтіли уві сні. На підлозі лежав жовтий телефон.
Віра Іванівна тихо підняла його й поклала у верхню шухляду серванта.
Потім дістала Дмитрову теку, розкрила її й почала фотографувати кожну сторінку. Пальці вже майже не тремтіли. Замість страху прийшла дивна ясність. Вона не знала, що саме робить її син, не знала, як із цим боротися, але вперше за багато років зрозуміла: материнська любов не повинна бути сліпотою.
Вона відкрила стару записну книжку, де були телефони Діминих однокласників, сусідів, майстрів, лікарів. На сторінці з літерою «М» знайшла: «Кирило Мороз, юрист, син Наталі». Колись він допомагав їй оформити спадщину після смерті чоловіка й узяв із неї лише коробку цукерок. Тепер, мабуть, став серйозним адвокатом і забув стару вчительку, яка перевіряла в нього диктанти.
Вона набрала номер. Довгі гудки. Один, другий, третій.
— Мороз слухає, — відповів чоловічий голос.
— Кириле Андрійовичу? Це Віра Іванівна. Коваленко. Я у вас російську мову викладала, ви ще писали «жи-ши» через «и».
На тому кінці помовчали, потім голос потеплішав.
— Віро Іванівно? Звісно, пам’ятаю. Що сталося?
Вона хотіла сказати спокійно, але замість слів вирвався сухий схлип.
— Мені здається, мій син хоче забрати в мене квартиру. І, можливо, не тільки в мене.
Кирило не перебивав. Лише раз тихо сказав:
— Дихайте. Повільно. Я слухаю.
Вона розповіла не все. Про вечерю, довіреність, фрази Артема, Сергія із золотим зубом, «гроші з будинків». Про теку. Про тиск Марії. Коли закінчила, на кухні було темно, лише холодильник гудів, та з дивана долинало сонне сопіння дитини.
— Нічого не підписуйте, — сказав Кирило. Голос став твердим. — Завтра до нотаріуса не йдіть. Теку нікому не віддавайте без копій. Запис із дитиною збережіть, але поки нікому не показуйте. Він сам по собі не головний доказ, але може підказати, куди дивитися. Ви знаєте, чим займається Дмитро офіційно?
— Нерухомістю. Консультації. Інвестиції. Я не розумію.
— Назва фірми?
— «Сімейний капітал»… здається. Або «Капітал дім». У нього на візитці було.
— Вранці я до вас під’їду.
— Ні, ні, не треба, я сама…
