— Віро Іванівно, — м’яко перебив він. — Ви мені колись двійку не поставили, хоч я списував. Сказали: «Зізнайся сам, і буде не пізно виправити». Тепер моя черга.
Вона поклала слухавку й уперше за вечір заплакала. Тихо, беззвучно, затуливши рот долонею, щоб не розбудити Артема.
Вранці Дмитро приїхав раніше.
Віра Іванівна саме наливала дитині молоко. Артем сидів за столом у піжамі й будував із печива гараж. Дзвінок у двері пролунав різко, настирливо, ніби хтось натискав не пальцем, а кулаком.
— Мамо, відчиняй, — долинуло з-за дверей.
Вона подивилася на годинник: дев’ята десять. Кирило обіцяв бути о десятій.
— Зараз, — відповіла вона й повільно пішла до передпокою.
Дмитро увійшов без привітання. У дорогому пальті, зі шкіряною текою під пахвою, пахнучи морозним повітрям і терпкими парфумами. За ним протиснулася Марія, у темних окулярах, хоч надворі було похмуро.
— Ми вирішили не тягнути, — сказав син. — Нотаріус прийме нас раніше.
— Я не поїду.
Він завмер. Потім усміхнувся криво.
— Що означає не поїдеш?
— Означає, не поїду. Я хочу показати документи юристові.
Марія зняла окуляри. Під очима в неї були темні кола.
— Віро Іванівно, ви збожеволіли? Якому юристові? Це сімейна справа.
— Квартира моя. Отже, справа теж моя.
Дмитро подивився на Артема, який визирнув із кухні з печивом у руці.
— Збирайся, сину. Поїдеш із нами.
— Він іще не поснідав, — сказала Віра Іванівна.
— Я сказав, збирайся.
Артем здригнувся. Печиво зламалося в нього в пальцях.
Віра Іванівна ступила вперед.
— Не кричи на дитину.
Дмитро повільно повернувся до неї. У його очах вона побачила навіть не роздратування — злість, змішану з тривогою. Він підійшов ближче, так близько, що вона відчула запах кави.
— Мамо, — сказав він тихо. — Ти не розумієш, у що лізеш. У мене строки. У мене люди. Мені не можна зараз підводити партнерів.
— А старих можна підводити?
Його обличчя змінилося. Лише на секунду. Але цієї секунди вистачило.
— Що ти сказала?
— Нічого.
Марія різко глянула на чоловіка. Між ними промайнуло щось без слів — страх чи попередження.
— Хто тобі дзвонив? — спитав Дмитро.
— Ніхто.
— Ти рилася в моїх паперах?
