Життя без прикрас— Ти сам мені їх дав.
Він смикнувся до табуретки, де вчора лежала тека, але Віра Іванівна вночі сховала її за стосом постільної білизни в шафі. Табуретка була порожня.
— Де документи?
— У надійному місці.
— Мамо, не починай.
— Я вже почала.
Він схопив її за зап’ясток. Не сильно, але різко. Віра Іванівна відчула біль, шкіра під його пальцями натяглася.
— Ти зараз віддаси теку, одягнешся й поїдеш зі мною. Досить гратися в незалежну. Ти без мене навіть кран полагодити не можеш.
— Відпусти, — сказала вона.
Артем заплакав. Не голосно — тонко, перелякано, як цуценя.
Марія кинулася до нього:
— Тьомо, не дивися. Іди в кімнату.
Дмитро відпустив руку. На зап’ястку Віри Іванівни проступили червоні сліди.
І в цю мить знову подзвонили у двері.
Дмитро завмер. Марія зблідла.
— Ти когось чекаєш? — спитав син.
Віра Іванівна пішла відчиняти. На порозі стояв Кирило Мороз — високий, у простому темному пальті, з портфелем і втомленим обличчям людини, яка надто часто бачить чужі біди.
— Доброго ранку, Віро Іванівно, — сказав він. Потім подивився на Дмитра. — Я юрист. Ви, мабуть, син.
— А ви, мабуть, зайвий, — холодно відповів Дмитро.
Кирило не змінився на обличчі.
— Можливо. Але Віра Іванівна має право консультуватися перед підписанням будь-яких документів. І має право нікому не видавати довіреність на розпорядження житлом.
— Ми самі розберемося.
— Розбирайтеся. Без тиску, погроз і утримування документів.
Дмитро всміхнувся.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.