Уночі не спала. То вставала пити воду, то сідала на ліжку й прислухалася до звуків у під’їзді. У голові повторювалося: «Я тобі ремонт зробив? Ліки купую?» Ремонт — це пластикове вікно на кухні й новий змішувач, за який вона потім пів року чула: «Мам, ну я ж про тебе дбаю». Ліки — дві упаковки дорогих таблеток, куплені, коли в неї піднявся тиск після смерті сусідки.
До ранку в грудях оселилася тупа важкість.
Удень зателефонувала Марія.
— Віро Іванівно, добрий день. Артема заберете із садочка? У нас із Дімою зустріч. Няня захворіла.
Голос у неї був рівний, ніби вчора нічого не сталося.
— Заберу, — відповіла Віра Іванівна.
— Тільки, будь ласка, без розмов із ним про вчорашнє. Дитині це ні до чого.
— Я й не збиралася.
— І теку візьміть. Діма ввечері заїде. Підпишете в нотаріуса завтра, добре?
Віра Іванівна подивилася на теку, що лежала на табуретці біля дверей.
— Я ще не вирішила.
На тому кінці стало тихо.
— Віро Іванівно, ви справді хочете зіпсувати стосунки із сином через свою підозріливість?
— Я хочу зрозуміти.
Марія зітхнула.
— Добре. Розумійте. Тільки потім не дивуйтеся, якщо Діма перестане вам допомагати.
Дзвінок обірвався.
Віра Іванівна довго тримала телефон біля вуха. Потім повільно поклала його на стіл. У квартирі запахло підгорілою кашею: вона забула вимкнути плиту. На дні каструлі чорніла вівсянка. Вона стояла над мийкою, шкребла її ложкою й раптом відчула такий сором, ніби це вона зробила щось брудне.
Артема вона забрала о четвертій. Він вибіг із групи в синій куртці, з криво застебнутим шарфом і яскравим рюкзачком.
— Бабусю! — Він урізався їй у живіт, обхопив руками. — А в мене сьогодні був суп із кульками! Я двічі їв!
— Молодець, — сказала вона й уперше за добу усміхнулася.
Дорогою він розповідав про хлопчика Пашу, який заліз на шафку, про виховательку, в якої «болить голос», про сніговика з пластиліну, хоч снігу ще не було. Віра Іванівна слухала, кивала, поправляла йому шапку. Біля магазину купила йому сирок і маленький сік, собі — хліб і молоко.
Удома Артем одразу зняв черевики посеред коридору й побіг до коробки з іграшками, що стояла у бабусі під диваном. Там були старі Димині кубики, пластмасовий паровозик без одного колеса, набір маленьких будівельників у касках і іграшковий телефон — яскраво-жовтий, із гумовими кнопками, який колись пищав, а тепер мовчав.
— Я буду татом, — оголосив Артем.
Віра Іванівна ставила чай на кухні. У неї кольнуло в грудях, але вона відповіла спокійно:
