Наступного дня він прийшов до міської прокуратури на Ливарному проспекті. Парадну форму почистив до бездоганності, ордени закріпив рівно. У глибині душі ще залишалася наївна солдатська надія: може, офіцера, який пройшов Афганістан, вислухають. Може, перед лицем живої людини закон бодай згадає, навіщо він існує. Надія померла в кабінеті слідчого Петрова.
Петров був огрядний, червонощокий, з масними очима. Він навіть не запропонував сісти. Гортав папери так, ніби Дмитро приніс йому не скалічену долю сестри, а нудну довідку. На столі стояла чорнильниця, лежала печатка, пахло тютюном і відомчим пилом. Усі предмети тут удавали, що служать закону, хоча закон у цьому кабінеті давно перетворився на зручну ширму. «Справу вашої сестри закрито, громадянине Ковальов. Відсутність складу злочину». Дмитро повторив: «Над нею познущалися шестеро. Їй зламали пальці. Яка відсутність?» Петров підвів очі тільки тоді, коли пролунало прізвище Сергеєва. На секунду в них майнуло не збентеження — насмішка.
Антон Сергеєв, як з’ясувалося, мав залізне алібі: день народження в приятеля, два десятки свідків. Усі, хто був потрібен, підтвердили. Потерпіла, за словами слідства, нікого впевнено не впізнала. Експертиза — неоднозначна. Свідки — відсутні. Папір був вибудуваний так акуратно, що в ньому не залишилося місця ні болю, ні правді, ні людському голосу. А якщо капітан Ковальов збирається влаштувати самодіяльність, то його самого швидко закриють: хуліганство, опір, будь-яка зручна стаття знайдеться. «Тут вам не війна, капітане, — сказав Петров, розтягуючи гнилу усмішку. — Тут правий той, у кого тато в обкомі».
Розмова тривала недовго, але Дмитро встиг побачити головне: Петров не був винятком і не був чудовиськом-одинаком. Він був гвинтиком, який спокійно робив свою справу, бо вся машина крутилася в той самий бік. Від цього ставало холодніше, ніж від вітру за вікном.
Дмитро вийшов на вулицю. Листопадовий вітер ударив в обличчя мокрим снігом. На грудях під шинеллю лежали ордени, але тут вони нічого не важили. Кабінетна влада дивилася на них як на бляшані знаки з чужої війни. Він стояв на сходах прокуратури й зрозумів просту річ: система не збирається виправляти зло, бо це зло сидить усередині неї, обідає з нею за одним столом і носить її прізвища. Закон мовчав. Справедливості не було. Залишалася тільки пам’ять його рук, вивчена державою, і порожнеча в грудях, де більше не містився страх.
В Афганістані казали: коли закон мовчить, починає говорити зброя. У Дмитра не було автомата, але були ніж, витримка й навички, за які йому платили жалування й дали орден. Він докурив, кинув недопалок у мокрий сніг і подивився на сірий будинок. «Ви хотіли війни, — сказав він майже беззвучно. — Значить, отримаєте». Слова зависли в мокрому повітрі…
