Страх позбавив мене здатності думати. Я вискочила в коридор, замкнула кабінет звичайним ключем і ледве встигла прибрати його до кишені. Важкі кроки вже наближалися. Довелося піти назустріч, змушуючи себе не бігти й вирівнюючи дихання.
— Я тут, — озвалася я. — Чекала на тебе.
Богдан з’явився з-за повороту й зупинився. Спершу подивився мені в обличчя, потім перевів погляд на руки і зрештою затримав його на дверях кабінету за моєю спиною.
— Що ти тут робила?
— Нічого. Просто ходила будинком, замислилася.
Він підійшов майже впритул і раптом перехопив моє зап’ястя. Пальці стиснулися так сильно, що кістки відгукнулися гострим болем.
— Правила ти пам’ятаєш. У цю частину будинку тобі заходити заборонено.
— Пробач, — вимовила я. — Я не помітила, куди зайшла.
Сірі очі довго вивчали мене, ніби Богдан намагався вловити у голосі фальш. Потім він розтиснув руку й наказав іти до спальні, додавши, що скоро підніметься. Я підкорилася, відчуваючи між лопатками його важкий погляд. Можливо, він уже щось запідозрив, але знімки були в мене. Після цієї знахідки все справді могло змінитися…
Ніч перетворилася на нове випробування. Приблизно за годину Богдан увійшов до спальні й увімкнув світло. Я лежала із заплющеними очима, удаючи сон, але він сів поруч і без жодної питальної інтонації промовив:
— Ти не спиш.
Довелося розплющити очі. У руці він тримав склянку з віскі й дивився на мене надто уважно.
— Сьогодні ти поводишся не так, Марино.
На одну страшну мить серце ніби зупинилося, а потім закалатало часто й нерівно.
— Що саме не так?
— Не можу зрозуміти. Інакше дивишся, інакше рухаєшся.
Я послалася на втому після вчорашнього. Богдан усміхнувся й спитав, чи не образилася я на нього. Ось тут ховалася пастка: справжня Марина не наважилася б показати образу, вона поспішила б узяти провину на себе.
— Ні, — відповіла я ледь чутно. — Я розумію, що сама винна. Треба було бути обережнішою з твоїм телефоном.
— От і запам’ятай це.
Він допив, поставив склянку на тумбочку й нахилився до мене. Я відразу зрозуміла, чого він вимагає. Від огиди звело шлунок, однак прямо відштовхнути його означало викрити себе й, можливо, не вибратися з дому живою.
— Богдане, мені дуже зле, — прошепотіла я, відсуваючись. — Голова розколюється. Давай не сьогодні.
Його обличчя миттю стало жорстким.
— Ти вирішила мені відмовити?
— Ні, я лише хотіла сказати…
Він повторив обвинувачення, нагадав усе, що нібито робив для дружини, і своє великодушне прощення. Потім різко вчепився мені у волосся й смикнув до себе. Від болю на очах виступили сльози.
— Ти моя дружина. Моя, зрозуміла? І я сам вирішую, коли ти маєш бути поруч.
Страх виявився сильнішим за гнів. Я перепросила, квапливо сказала, що він неправильно мене зрозумів, і змусила себе погодитися. Богдан відпустив волосся, відсторонився й з презирством заявив, що я зіпсувала йому настрій. Потім вийшов, а невдовзі знизу грюкнули двері кабінету.
Я лишилася лежати в темряві, не в змозі вгамувати тремтіння. Шкіра на голові пульсувала, по скронях текли сльози, але я не дозволяла собі схлипнути. Для мене це була одна ніч, для Марини — майже вісім років. Щовечора вона чекала, що чоловік увійде до спальні, і його дотики перетворювалися для неї на насильство. Усе відбувалося за зачиненими дверима, і ніхто не приходив їй на допомогу.
На екрані телефона одна за одною з’являлися фотографії таємних документів. Ось чим я могла захистити сестру. З цими доказами Богданові довелося б відповідати перед слідством, а його зв’язки вже не гарантували б порятунку. Але спершу слід було вибратися з дому самій…
Уранці Богдан поїхав раніше, ніж зазвичай, і навіть відмовився від сніданку, кинувши на ходу кілька слів про важливу зустріч. Лідія прийшла близько дев’ятої й узялася за кухню. Я піднялася нагору й одразу набрала Марину.
— Оксано, ти ціла? Я всю ніч не склепила очей.
— Я знайшла папери, — сказала я, намагаючись говорити тихіше. — Там приховані рахунки, незаконні перекази й податкова схема. Я все зняла на телефон.
У слухавці на кілька секунд зависла тиша.
— Боже, Оксано, ти впевнена?..
