І тут же припустилася нової похибки: справжня Марина не пропонувала Лідії допомогу під час сервірування, а лише давала вказівки. Відступати було пізно. Я розставляла посуд, розкладала прибори й відганяла думки про швидку появу Богдана.
Рівно о другій надворі загув двигун. Грюкнули дверцята автомобіля, ґанком наблизилися важкі кроки. Серце калатало так, ніби збиралося вискочити з грудей. Вхідні двері розчинилися.
Богданові Вікторовичу Кравченку було сорок п’ять. Високий, широкоплечий, коротко стрижений, із твердим підборіддям і холодними сірими очима, він справляв враження людини, що звикла наказувати. Бездоганний дорогий костюм, блискучі туфлі, золотий годинник. Його можна було б назвати вродливим — якби не знати правди.
— Марина.
Одного кроку йому вистачило, щоб опинитися поруч. Він стиснув мій підборіддя й повернув обличчя до світла. Я завмерла, не дозволяючи собі навіть глибоко вдихнути.
— Сліди ще помітні. До суботи приведи себе до ладу, у нас будуть гості.
Відпустивши мене, Богдан попрямував до їдальні, сів на чолі столу й розгорнув серветку.
— Я голодний. Подавай.
Я слухняно принесла приготований Лідією зранку суп, налила в тарілку й поставила перед ним. Богдан їв зосереджено й мовчки, жодного разу не глянувши на мене.
Коли я відійшла до стіни, він наказав:
— Сядь навпроти. Хочу на тебе дивитися.
Я сіла на стілець, склала долоні на колінах і опустила очі, як веліла Марина.
— Як поживає сестра? — раптом спитав він.
Я машинально звела погляд і тут же знову втупилася вниз.
— Нормально.
— Нормально, — з усмішкою повторив Богдан. — Усе ще бідує?
Мене кинуло в жар. Він говорив про мене — про справжню Оксану.
— Вона… живе непогано, — насилу видушила я.
— Непогано? У своїй конурі, на жалюгідні копійки? — Він поклав ложку й відкинувся на спинку стільця. — Знаєш, що дратує мене в тобі, Марино? Ти досі рівняєшся на неї. Вважаєш, ніби сестра краща — незалежна, самостійна. Насправді вона звичайна невдаха: нічого не досягла, ні нормального чоловіка, ні дітей. Узагалі нічого.
Я мовчала, впиваючись нігтями в долоні.
— Ну? Чому не відповідаєш?
— Ти маєш рацію, — прошепотіла я. — Звісно, маєш рацію.
— Я маю рацію завжди. — Богдан знову взявся до їжі. — Неси друге.
Обід тривав сорок болісних хвилин. Богдан чіплявся до всього: страва пересолена, м’ясо жорстке, хліб зачерствів. Потім узявся до моєї зовнішності — волосся розпатлане, губи надто бліді, спину тримаю погано. Я погоджувалася, просила пробачення й обіцяла виправитися. Коли він нарешті підвівся з-за столу, ноги в мене ледь не підгиналися.
— Їду в офіс, — кинув Богдан. — Повернуся пізно, не чекай.
Лише коли вхідні двері грюкнули, а шум двигуна розчинився за воротами, я змогла розтиснути зведені пальці й повноцінно вдихнути. Увесь час обіду мені здавалося, що Богдан бачить мене наскрізь, помічає кожен хибний рух і чує, як шалено стукає моє серце. Тепер же дім знову став тихим, але це була не заспокійлива тиша, а насторожена, ніби стіни й далі стежили за мною замість господаря.
— Марино Павлівно, з вами все гаразд? — Лідія з’явилася в прорізі їдальні майже безшумно.
— Так. Усе нормально, — надто поспішно відповіла я.
Вона затримала на мені погляд. У ньому не було колишньої холодної підозри; на мить мені вчулося співчуття, навіть жаль. Однак домробітниця більше нічого не спитала, лише взялася прибирати посуд зі столу.
Я піднялася нагору, зачинилася в спальні й прихилилася спиною до дверей. Коліна тремтіли, на підборідді все ще відчувалися його пальці, а у вухах і далі лунав зневажливий голос. Як Марина витримувала це день у день майже вісім років? Постійні причіпки, приниження, наказовий тон — і жодного куточка, де можна було б перестати боятися. Навіть мене, людину, яку він майже не знав, Богдан зумів принизити за один обід, змусивши під виглядом сестри погоджуватися з кожною образою.
Я зателефонувала Марині. Вона відповіла відразу, ніби весь цей час тримала телефон у руці.
— Оксано? Щось сталося?
— Ні, він уже поїхав. Усе минуло спокійно.
— Він нічого не помітив?
Мені хотілося розповісти, як Богдан узяв мене за підборіддя й розглядав намальовані синці, сприймаючи їх за сліди власних ударів, як із насолодою говорив гидоти й вимагав покірної згоди. Але сестра й без того ледве трималася, тому я змусила себе відповісти рівно:
— Нічого. Для нього я — ти.
Марина з полегшенням видихнула й знову попросила мене бути обережною. Я пообіцяла, вимкнулася й подивилася на годинник. Було близько четвертої. Маленький сріблястий ключ від кабінету лежав у кишені й відчутно впирався в стегно. Богдан попередив, що повернеться пізно, а отже, втрачати такий шанс було не можна.
Я все ж дочекалася сьомої вечора. Закінчивши справи, Лідія пішла до сусіднього будинку, де жила, і величезний особняк спорожнів. Я прислухалася, пройшла коридором за вітальню й зупинилася перед важкими дверима кабінету. Під панеллю електронного замка й справді була звичайна замкова шпарина — запасний спосіб потрапити всередину, якщо техніка відмовить.
Ключ увійшов легко. Пролунав негучний клац, і двері піддалися…
За порогом панувала темрява. Я намацала вимикач і побачила кімнату, яка виявилася значно скромнішою, ніж я уявляла: письмовий стіл біля вікна, масивне шкіряне крісло, шафи з книжками й папками, кілька декоративних фігурок. На столі стояли комп’ютер і принтер, поруч лежали стоси ділових паперів. Екран комп’ютера вимагав пароль, якого я, звісно, не знала.
Я почала перебирати документи. Договори, рахунки, накладні — на перший погляд усе виглядало законно й цілком незрозуміло людині без бухгалтерських знань. Доводилося діяти повільно: запам’ятовувати розташування кожного стосу, стежити, щоб кутики аркушів збігалися, і після кожного шереху завмирати, дослухаючись до порожнього дому. В одній шафі виявилися книжки про ведення бізнесу й старі журнали, в іншій — акуратно підписані папки з податковими матеріалами, страховкою, нерухомістю й контрактами.
Вміст податкової папки складався з декларацій, звірок і нескінченних колонок цифр. Я гортала їх, намагаючись помітити хоч щось підозріле, але не могла відрізнити звичайний документ від підробленого. У папці з матеріалами про партнерів часто траплялося ім’я Павла Мироновича Бондаренка — того самого чоловіка, після сварки з яким Богдан сам випив цілу пляшку.
Хвилини спливали, а корисної знахідки все не було. Я повертала папки на місця в попередньому порядку, оглядала шухляди й уже почала думати, що ризикнула марно. У найнижчій шухляді столу під пачкою старих газет пальці раптом натрапили на металеві дверцята. У стільницю був вмонтований невеликий сейф із цифровим замком.
Марина про нього не згадувала й коду знати не могла. Я перевірила найочевидніші варіанти: день народження Богдана, дату його весілля, день народження сестри. Замок щоразу відповідав відмовою. Слід було негайно йти, поки господар не повернувся, але відчуття, що розгадка зовсім поруч, утримувало мене на місці.
На стіні висів перекидний календар із фотографіями автомобілів. П’ятнадцяте число кожного місяця було обведене червоним маркером. Я послідовно ввела 1505, 1500 і 0015, однак сейф не відкрився. Тоді в пам’яті спливло ще одне зауваження Марини: Богдан вважав сімнадцять своїм щасливим числом відтоді, як ці цифри були в номері його першої машини.
Я поєднала дату з календаря зі щасливим числом Богдана й ввела отриману комбінацію. Механізм тихо клацнув…
Усередині лежала одна товста папка. Я розкрила її й одразу зрозуміла, чому ці папери зберігалися окремо. Рахунки компаній, зареєстрованих за кордоном, перекази великих сум, договори з незнайомими іменами — усе складалося в прихований фінансовий ланцюг. Серед документів була коротка рукописна записка: схема працює, слідів для перевіряльників не лишилося. Під нею стояли ініціали П. Б., що належали Павлові Бондаренку.
Мені не треба було бути фахівчинею, щоб побачити незаконний сенс цих операцій. Йшлося не лише про приховування доходів, а й про походження грошей, які проводили через цілу систему рахунків. Богдан виявився не просто домашнім тираном, упевненим у своїй безкарності. Його ділова імперія теж трималася на злочині.
Я дістала телефон і почала знімати сторінку за сторінкою. Пальці тремтіли, а поспіх заважав зосередитися, але зупинятися було не можна. Закінчивши, я відновила попередній порядок паперів, сховала папку, зачинила сейф і тільки тоді почула, як унизу відчинилися вхідні двері.
— Марина! Ти де? — долинув голос Богдана…
