— За кілька днів я повернуся. Озирнуся, спробую потрапити до кабінету й знайти потрібне. Усе буде добре.
Марина обійняла мене міцно, майже відчайдушно.
— Дякую, сестричко, — прошепотіла вона. — Дякую тобі.
Я викликала таксі й назвала водієві адресу будинку в селищі на околиці — дорога займала близько двадцяти хвилин. Увесь цей час подумки повторювала нову роль: «Я Марина. Марина Павлівна Кравченко, дружина успішного підприємця. Тиха, покірна, слухняна».
На в’їзді система розпізнала перепустку, яку дала мені сестра, і ворота відчинилися. Охоронець у будці лише кивнув, навіть не придивляючись. Автомобіль покотив гладеньким асфальтом між однаковими огорожами з червоної цегли.
Будинок Кравченків стояв у самому кінці вулиці. Два поверхи, великі вікна, за огорожею — бездоганно підстрижений газон. Красиве й багате житло. Справжня в’язниця.
Розрахувавшись із водієм, я вибралася з машини. Ноги на незвичних підборах помітно тремтіли, серце билося біля самого горла. Стулки воріт розійшлися автоматично: камера на стовпі розпізнала обличчя. Систему Богдан поставив торік, щоб бачити кожного, хто входить і виходить, а головне — стежити за кожним пересуванням дружини.
Біля масивних дерев’яних дверей із кованими деталями я дістала ключ, який Марина постійно носила при собі, й увійшла.
— Марино Павлівно?
Переді мною з’явилася Лідія — повна жінка років п’ятдесяти в синьому фартуху. Вона розглядала мене водночас насторожено й з цікавістю.
— Добрий день, — тихо мовила я, як учила сестра. — Богдан удома?
— Ні, Марино Павлівно. Богдан Вікторович поїхав на роботу й велів сказати, що повернеться до обіду.
Я кивнула й пройшла до вітальні, відчуваючи між лопатками її погляд. Лідія спостерігала, усе помічала й про все доносила господареві.
Вітальня займала не менше шістдесяти квадратних метрів. Шкіряні дивани, скляний столик, камін у кутку — дорога бездоганність виглядала мертвою. Ні сімейних світлин, ні квітів, ні дорогих серцю дрібниць. Будинок нагадував холодну журнальну ілюстрацію.
— Принести вам чаю, Марино Павлівно?
— Дякую, не треба. Я втомилася й піднімуся до спальні.
Лідія кивнула. В очах на мить промайнуло чи то здивування, чи то підозра, але вголос вона нічого не сказала.
Широкими мармуровими сходами я піднялася на другий поверх. Завдяки докладним поясненням Марини потрібну кімнату знайшла одразу, наприкінці коридору. Там стояло ліжко з оксамитовим узголів’ям, щільні портьєри закривали два вікна. Біля ліжка була тумбочка з фальшивим дном і захованим ключем.
Але спершу слід було освоїтися й відчути простір. Ванна, що прилягала до спальні, виблискувала мармуром: джакузі, окрема душова, дві раковини. На полицях стояла косметика Марини. Я глянула в дзеркало й здригнулася. Звідти на мене дивилася сестра — бліда, налякана, з тінями під очима.
Ні. Я не Марина. Я Оксана Павлівна і зобов’язана пам’ятати про це.
Деякий час я обережно вивчала будинок, намагаючись не зацікавити Лідію, зайняту чимось на першому поверсі.
Кабінет Богдана захищали важкі двері з електронним замком. Я натиснула на ручку, злегка потягнула — марно. Потрібен був запасний ключ.
Повернувшись до спальні, я підійшла до тумбочки з боку чоловіка. У верхній шухляді лежали запонки, годинники й папери, у нижній — книжки з журналами. Я ретельно провела пальцями по дну й спершу нічого не виявила. Тоді натиснула на кут; усередині щось зсунулося, панель піднялася, відкривши вузьку нішу. Маленький сріблястий ключ виглядав цілком звичайно. Я швидко схопила його й затиснула в долоні. Вийшло.
— Марино Павлівно! — долинув знизу голос Лідії.
Я здригнулася й квапливо повернула шухляди на місце.
— Так?
— Богдан Вікторович телефонував. За пів години буде тут, наказав накривати на стіл.
Усього пів години. Спускаючись, я відчувала, як тремтять руки. Чи вистачить часу пробратися до кабінету, чи розумніше дочекатися іншої нагоди?
Чекати було не можна. Кожен зайвий день у цьому домі підвищував ризик викриття.
— Лідіє, я залишила сумочку в машині. Сходжу по неї, — сказала я, намагаючись надати голосу природності.
Домробітниця спантеличено глянула на мене.
— У якій машині, Марино Павлівно? Ви приїхали на таксі.
Ось і перша помилка.
— Справді. — Я вобразила розгубленість. — Перепрошую, голова паморочиться. У сестри майже не спала.
Лідія кивнула, але підозра з її погляду не зникла. Чи, може, страх змушував мене бачити зайве?
— Я допоможу вам накрити. Де стоять тарілки?.. — квапливо запропонувала я, намагаючись її відволікти…
