Пульс одразу пришвидшився.
— Звідки ти дізналася?
— Якось побачила, коли він діставав ключ. Богдан був певен, що я сплю.
Я записала й це. Тепер у нас з’явилася перша справжня зачіпка.
Коли ми закінчили, зошит був списаний ущент: улюблені страви Богдана, розклад, друзі, звички. Наодинці Марина зверталася до нього «Богдане» або «коханий», але ніколи на ім’я та по батькові. За столом тримала спину рівно, а долоні — на колінах. Кімнатами пересувалася безшумно, щоб зайвий раз його не дратувати. Життя поруч із чудовиськом перетворилося для сестри на складну науку виживання, опановану досконало.
— Залишилася ще одна деталь, — згадала Марина. — Родимка.
— Яка саме?
— На внутрішньому боці стегна, досить високо. Богдан про неї знає.
Я відразу згадала маленьку темну цятку, що з’явилася в сестри в підлітковому віці. В усьому іншому наші тіла здавалися цілком однаковими.
— Намалюємо хною або стійким олівцем. На кілька днів вистачить.
Марина погодилася, а тоді раптом вчепилася мені в руку.
— Оксано, пообіцяй: якщо все піде не так, одразу тікай. Не намагайся врятувати документи чи довести справу до кінця. Просто рятуйся. Богдан по-справжньому страшний і в гніві не володіє собою. Якщо він зрозуміє, що перед ним не я…
— Не зрозуміє. — Я погладила сестру по руці. — Усе вийде.
Однак усередині вже міцніло лихе передчуття: безпечного фіналу ніхто не обіцяв.
Не відкладаючи, я зателефонувала в поліклініку й попередила, що кілька днів не вийду через хворобу. Старша медсестра Віра Миколаївна трохи побурчала, але заперечувати не стала: за п’ять років я жодного разу не брала лікарняного.
Марина перефарбувала моє волосся у свій, світліший відтінок із попелястим відблиском. Потім я зробила їй таку саму просту стрижку без укладання, яку носила сама. Родимку зобразили водостійким олівцем для брів: за словами сестри, він не змивався кілька днів навіть у душі. За допомогою косметики вона відтворила на моєму обличчі всі помітні сліди побоїв — темний синець навколо ока, садно й розбиту губу, — а на здорових зап’ястках намалювала синяву стійким гримом. Інакше Богдан помітив би підміну з першого ж погляду.
— Манікюр! — схаменулася Марина. — У мене він завжди бездоганний. Богдан перевіряє.
Ми вирушили не до її дорогого салону, а до найближчого звичайного. Майстриня Інна покрила мої нігті акуратним френчем, повністю повторивши манікюр сестри.
Настала черга одягу. Із сумки Марина дістала запасний комплект, який постійно возила із собою на випадок втечі: шовкову блузку, вузькі штани й туфлі на підборах. Кожна річ була дорогою, бездоганно сиділа по фігурі. Перевдягнувшись, я не впізнала свого відображення.
— Тепер хода. Ти рухаєшся надто швидко й упевнено. Я ходжу інакше: повільніше, дрібними кроками й трохи опускаю голову.
З першого разу повторити не вийшло. Майже годину я тренувалася під її наглядом, перш ніж Марина схвально кивнула.
— І не дивися йому просто в очі. Богдан сприймає це як зухвалість.
Що більше я дізнавалася, то сильніше хотілося стиснути кулаки. Вісім років сестра провела рабинею в позолоченій клітці: опускала погляд, дріботіла, готувала сніданки й мовчки зносила удари. А під час рідкісних візитів до мене приходила веселою, усміхненою жінкою в дорогих сукнях, і я нічого не помічала.
— Останнє. — Марина зняла тонку золоту каблучку з діамантом. — Без неї не можна.
Каблучка підійшла мені точнісінько: руки в нас теж були однакові. Ми обмінялися й телефонами, щоб у Богдана не викликали запитань знайомий апарат, журнал дзвінків і листування дружини. Мій телефон залишився в Марини, тож зв’язок між нами зберігався.
— Оксано… — Сестра розвернула мене за плечі. — Ти остаточно впевнена? Ще можна відмовитися.
— Впевнена.
— Він справді небезпечний.
— Знаю.
— Якщо станеться щось…
