— Впевнена. Це серйозно, Марино. Цих матеріалів може вистачити на великий строк.
— Тоді негайно їдь. Просто зараз.
— Він уже помітив, що я змінилася, — зізналася я. — Учора говорив про це.
— Якщо він здогадається, що ти не я… Оксано, не можна чекати!
Я пообіцяла поїхати ввечері й придумала сказати, нібито збираюся до подруги. Марина зупинила мене: на думку чоловіка, подруг у неї не лишилося, а знайомі жінки з його кола про все доповідали Богданові. Я ледь не припустилася ще однієї помилки.
— Тоді скажу, що їду до тебе.
— Після моєї втечі він не дозволить. І напевно стежитиме.
Невидима клітка ніби стиснулася навколо мене. Лишався тільки один варіант — піти вночі без дозволу, коли Богдан засне. Я сказала сестрі, що витримаю ще день, хоча впевненості у власних словах уже не було…
Час тягнувся болісно повільно. Я приготувала обід, накрила на стіл і стала чекати. Богдан приїхав роздратованим, не припиняв сваритися з кимось телефоном і жбурляв речі, що потрапляли під руку. За їжею він майже не говорив, а потім замкнувся в кабінеті.
Крізь двері долинала нова сварка з Павлом Бондаренком. Богдан кричав, називав партнера ідіотом і вимагав пояснити, звідки взялася перевірка, якщо той запевняв, що всі питання владнано. Так з’ясувалася причина його напруження останніх місяців: до справ компанії вже почали придивлятися контролювальні органи.
У спальні я склала в невелику сумку найнеобхідніше — документи, телефон і трохи готівки, яку Марина тримала в тумбочці. Коли я підвела голову, Лідія вже стояла у дверях і дивилася на зібрані речі.
— Ви збираєтеся йти, Марино Павлівно?
— Ні, просто вирішила розібрати шафу.
Вона не повірила, але й не пішла. Зачинивши за собою двері, Лідія стишила голос:
— Я все знаю.
У кімнаті наче похолоднішало. Усі шляхи до відступу зникли вмить: якщо Лідія зараз покличе господаря, я не встигну ні сховати телефон, ні дістатися сходів. Навіть сумка під рукою раптом здалася доказом, який неможливо пояснити.
— Що саме?
— Ви не Марина Павлівна.
Я вхопилася за спинку крісла. Спробувала вобразити обурення, однак домробітниця спокійно вела далі. Шість років вона бачила сестру щодня, знала її ходу, інтонації й звичку відводити очі. Схожість була майже повною, але перед нею стояла інша жінка — близнючка, чию фотографію вона колись бачила.
Заперечувати більше не мало сенсу.
— Ви розкажете Богданові Вікторовичу?
Лідія відповіла не відразу. На її обличчі з’явився втомлений біль, потім вона заперечно похитала головою.
— Шість років я бачу синці й сльози вашої сестри. Усе розумію й мовчу, бо мені тут добре платять. Ця робота потрібна мені: донька з інвалідністю, онуки… Щодня переконую себе, що нічого не можу змінити, і щодня ненавиджу себе за мовчання.
Тепер переді мною була не спільниця Богдана, а жінка, яку нужда теж загнала в кут. Я попросила її допомогти мені вибратися. Лідія замислилася й розповіла, що ввечері приїде Павло Миронович. Чоловіки зазвичай замикалися в кабінеті, пили й сперечалися допізна; у такі години Богдан майже не згадував про дружину.
Але просто вийти через ворота було не можна. Камери записували все, що відбувалося по периметру, доступ до сервера мав лише господар. За заднім парканом стояли датчики руху, а поруч тримали собак. Богдан передбачив майже будь-яку спробу втечі.
Лідія помовчала, а тоді згадала про підвал. Там зберігся старий вихід, влаштований попередніми власниками. Богдан, за її словами, або давно забув про ті двері, або вважав їх наглухо зачиненими. Через короткий прохід можна було потрапити на порожню сусідню ділянку.
— Покажете?..
