Лідія кивнула.
Ми спустилися вниз, поки з кабінету ще долинав голос Богдана. Просторий підвал був завалений коробками, непотрібними меблями й залишками будівельних матеріалів. За стелажами в дальньому кутку ховалися металеві двері з проржавілим, але справним замком.
— Звідки ви знаєте, що він відчиняється? — спитала я.
Лідія зустріла мій погляд і тихо зізналася, що перевіряла на випадок, якщо одного дня тікати доведеться їй самій.
Вона показала ключ. Я подякувала їй, але жінка відвернулася й сказала, що шести років мовчання така допомога не спокутує. Я заперечила: зараз вона робить те, що справді важливо. Після цього ми повернулися нагору й стали чекати вечора…
Павло Бондаренко приїхав о восьмій. Це був огрядний чоловік із гучним голосом і почервонілим обличчям. Щойно партнери замкнулися в кабінеті, звідти понеслися крики, лайка й дзенькіт склянок. Зібрана сумка лежала під ліжком, телефон із фотографіями був при мені, а ключ від підвального виходу Лідія непомітно передала перед відходом.
Близько одинадцятої я наважилася. Чоловічі голоси звучали вже тихіше — суперечка, схоже, виснажила обох. Я дістала сумку з-під ліжка, спустилася навшпиньки, прослизнула за двері поруч із кухнею й увімкнула на телефоні ліхтарик. Промінь вихоплював із темряви коробки, полиці й металеву стулку в кутку.
Замок заскрипів так голосно, що я завмерла, боячись почути кроки нагорі. Ніхто не з’явився. За дверима починався сирий вузький коридор із земляними стінами. Наприкінці виявилися розсохлі дерев’яні двері, які відчинилися від легкого поштовху.
В обличчя війнуло прохолодним нічним повітрям. Над головою сяяли зорі, попереду темніли порожній будинок і зарослий сад. Я вибралася з клітки…
До дороги було близько трьохсот метрів. Я бігла поміж кущами, обігнула занедбаний будинок і протиснулася крізь пролом в огорожі, жодного разу не озирнувшись. На дорозі вдалося зупинити стару машину. Сонний водій погодився довезти мене до центру, не ставлячи запитань.
Усю дорогу я стежила за дзеркалом, чекаючи побачити фари погоні, але позаду було порожньо. Біля цілодобового магазину я пересіла в таксі й назвала свою адресу. Марина розчинила двері ще до дзвінка, кинулася до мене й розридалася, повторюючи, що я жива.
— Жива, — підтвердила я, притискаючи її до себе. — І привезла все, що нам потрібно.
До світанку ми переглядали фотографії. Я розповіла про таємний сейф, Лідію й вихід із підвалу. Сестра слухала, дедалі більше бліднучи, а потім спитала, чи справді цих документів досить.
— Богдана чекає довгий строк.
— А що буде зі мною?
— Ти потерпіла й нічого не знала про його справи. Я підтверджу, що він із тобою робив.
Надія в очах сестри боролася зі звичним страхом. Вона все ще вірила, що Богдан знайде її, як знаходив раніше. Я нагадала: тепер йому доведеться займатися власним порятунком…
Уранці я вирушила до поліції, обравши не найближче відділення, де в Богдана могли лишитися знайомі, а підрозділ, що розслідував фінансові злочини. Спершу до відвідувачки без запису поставилися з недовірою. Ставлення змінилося, щойно я показала знімки.
Слідчий Вадим Олегович, немолодий чоловік із втомленим поглядом, вивчав сторінки дедалі уважніше. Він спитав, звідки в мене матеріали. Я відповіла, що важливіше перевірити їхню справжність.
— Справа не обмежується ухиленням від сплати податків, — нарешті промовив він. — Схоже на організовану схему відмивання грошей. Матеріалів вистачить не на одну справу.
— Тоді починайте розслідування.
Слідчий відклав знімки й уважно подивився на мене.
— Ви розумієте, що доведеться офіційно давати свідчення й стати свідком? Це може бути небезпечно.
— Розумію.
— І все одно маєте намір іти далі?..
