— Маю. Богдан майже вісім років бив мою сестру й залишався безкарним. Час бодай комусь його зупинити.
Вадим Олегович мовчки кивнув і взявся оформлювати свідчення.
Наступні два тижні змішалися в один тривожний потік: обшуки, допити й очні ставки. Через три дні після мого звернення Богдана затримали в офісі, де на той момент перебував і Павло Бондаренко. Партнера теж узяли під варту як учасника спільної схеми.
Марина весь цей час залишалася в мене. Спочатку вона майже не виходила з квартири й здригалася від кожного дзвінка, але потроху страх почав відступати. Одного вечора за чаєм сестра зізналася, що вже забула, як це — прожити день, нікого не боячись.
— Доведеться вчитися заново, — сказала я.
Вона спитала, як мені вистачило рішучості ввійти в той будинок, жити поруч із Богданом і ризикувати собою. Відповідь «ти моя сестра» її не задовольнила.
Тоді я нагадала наше дитинство. Коли дворові хлопчаки кривдили мене, Марина завжди ставала між нами, хоча була такою самою малою й не могла перемогти їх силою. Вона просто не вміла дивитися, як завдають болю близькій людині. Тепер я не змогла залишитися осторонь, поки Богдан руйнував її.
Марина заплакала беззвучно — так, як звикла плакати за роки шлюбу. Я обійняла її, і ми довго сиділи поруч, дві схожі жінки, яким нарешті вдалося вижити…
Суд відбувся за пів року. На той час Марина домоглася розлучення: Богдан, який перебував під вартою, вже не міг утримувати її погрозами. За допомогою адвоката їй дісталася половина спільного майна — не все, на що вона заслуговувала, але досить, щоб почати самостійне життя.
Під час оголошення вироку я сиділа поруч із сестрою. За ухилення від сплати податків в особливо великих розмірах, відмивання грошей і організацію злочинної схеми Богданові призначили дванадцять років позбавлення волі.
Він виглядав постарілим і змарнілим, дорогий костюм був зім’ятий. Богдан дивився перед собою без каяття й без помітного страху — в його обличчі лишалася лише холодна порожнеча. Коли суддя закінчила, він відшукав очима Марину, затримав на ній важкий погляд, а тоді подивився на мене. Я не відвела очей. Уперше хтось із обличчям моєї сестри дивився йому просто в очі й більше не боявся…
Охорона вивела Богдана із зали. Двері за ним зачинилися, і ми нарешті змогли вийти надвір.
Стояв теплий травневий день. Зелень сяяла на сонці, повітря пахло бузком. На сходах Марина підвела обличчя до неба, ніби вперше за довгі роки могла дивитися вгору, не чекаючи окрику.
— Дивно, — тихо мовила вона. — Я була певна, що зрадію. А всередині нічого. Зовсім нічого.
— Це заціпеніння мине. Почуття повернуться, просто не відразу.
— Які почуття?
— Різні. Спершу, мабуть, полегшення. Потім злість на себе за втрачені роки. А колись, можливо, навіть жаль до нього.
Марина подивилася на мене так, ніби не розчула.
— Жаль? Ти справді думаєш, що я зможу його пожаліти?
— Не знаю. Зате знаю інше: тепер ти зможеш жити. Решта не так важливо.
Вона кивнула й міцно взяла мене за руку.
— Дякую, Оксано. Я повторювала це вже тисячу разів, але все одно скажу ще раз. Дякую тобі. Ти врятувала мені життя.
— Ми врятували одна одну.
Ми пішли вулицею, не розтискаючи рук, як колись у дитинстві. Дві сестри-близнючки, дві половини одного цілого, яким вдалося вистояти.
Минув рік. Марина влаштувалася менеджеркою в невелику фірму. Заробляла небагато, зате сама розпоряджалася заробленим і була щаслива. Вона зняла квартиру неподалік, і тепер ми бачилися майже щодня.
Одного вечора сестра з’явилася в мене з пляшкою вина й якимось незвичним виразом обличчя — водночас наляканим і сяйливим.
— Оксано, мені треба дещо тобі розповісти.
— Що сталося?
Вона сіла на диван, поставила пляшку на стіл і кілька секунд збиралася з духом.
— Сьогодні я була в лікарні. Проходила обстеження.
У мене тривожно стиснулося серце.
— Знайшли щось серйозне?
— Так. Тобто ні… Загалом, новина важлива, але хороша. Оксано, я вагітна.
Я мовчки втупилася в неї, не одразу повіривши почутому.
— Вагітна? Від кого?
— Пам’ятаєш Романа з нашої фірми? Ми вже три місяці зустрічаємося. Я тобі не казала, бо сама ні в чому не була певна. А тепер усе змінилося…
Вона заплакала. Але це були вже не ті беззвучні сльози, які я бачила раніше. Марина плакала від щастя й від надії, що раптом з’явилася.
— Він чудовий, Оксано. Добрий, терплячий, справжній. Роман знає і про Богдана, і про все, що зі мною було. І все одно хоче лишитися поруч. Він хоче цю дитину.
Я обійняла сестру так само міцно, як тієї страшної ночі, коли вона прийшла до мене побита й зламана.
— Я так за тебе рада, — прошепотіла я. — Ти навіть не уявляєш, як сильно.
— Станеш хрещеною?..
