— Досить, — урвала я її.
Я бачила, що Богданові незручно. Але він так і не знайшов у собі сміливості захистити мене. Він метався між бажанням підтримати мене і страхом перед матір’ю. І це ранило найбільше.
— Знаєте що, Ларисо Михайлівно? — сказала я якомога спокійніше. — А давайте перевіримо ваші теорії. Що, як я скажу, що заробляю не сорок тисяч, а вдесятеро більше?
— Що? — Жінка отетеріла на секунду, але тут же розсміялася. — Ну звісно. Чотириста тисяч на місяць. А працюєте ви, мабуть, топменеджеркою у великій енергетичній компанії?
— Ні, не в енергетичній компанії. В IT-компанії. Керую відділом цифрового маркетингу.
— Ага. І їздите ви, звісно, не на старенькому седані, а на дорогій машині. І квартира у вас не орендована однокімнатна, а власна.
— «Мерседес» справді є. І квартира в центрі міста теж є.
Богдан витріщився на мене, наче на привида. Лариса Михайлівна теж на мить розгубилася, але швидко взяла себе в руки.
— Не може бути, — нарешті пробурмотіла Лариса Михайлівна, але в її голосі вже з’явилися нотки сумніву.
Я дістала з сумочки свою робочу візитівку й простягнула Ларисі Михайлівні.
— Ось, Ксенія Коваленко, керівниця відділу цифрового маркетингу. Можете загуглити нашу компанію й подивитися, скільки заробляють люди на моїй посаді.
Жінка взяла візитівку, прочитала й зблідла. Павло Іванович зазирнув через її плече.
— Це… це серйозна компанія, — пробурмотів він.
— Дуже серйозна, — підтвердила я. — І так, я справді заробляю 400 тисяч на місяць. Плюс бонуси. Машина в мене — «Мерседес». Квартира в центрі міста. Власна. Без іпотеки.
— Але навіщо? — почав Богдан, але я його перебила.
— Навіщо я збрехала? Щоб зрозуміти, з ким маю справу. І знаєш що? Я зрозуміла.
— Ксюша, я…
— Ти що, Богдане? — У моєму голосі з’явилося роздратування. — Ти весь цей час слухав, як твоя мати називала мене паразиткою й нахлібницею, ображала мене і моїх батьків. І що ти робив? Лише несміливо просив її зупинитися.
— Я намагався.
— Ти намагався її втихомирити, але мене так і не захистив. Несміливі прохання зупинитися — не захист. Замість того щоб твердо припинити образи, ти ховався за мамину спідницю.
Лариса Михайлівна спробувала втрутитися.
— Послухайте, якщо ви справді…
— А ви мовчіть, — різко урвала я її. — З вами ми теж окремо поговоримо. Але спершу я закінчу з вашим сином.
Богдан стояв, почервонілий і з опущеними очима.
— Знаєш, що мене найбільше засмутило? — продовжила я. — Не те, що твоя мати вважає мене золотошукачкою. Не те, що вона мене ображала. А те, що ти це дозволив…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
