— Тарасику, а в тебе є якась справжня мрія? Не просто бажання, а таке, заради чого серце ворушиться?
Він знітився, всміхнувся й потер долонею потилицю.
— Є. Хочу відкрити невеликий спортивний зал для дітей. У нас поблизу нічого путнього немає. Хлопців возять далеко, а не в усіх батьків є час і можливість. Син каже, після школи хлопчаки сидять у дворі, кожен у своєму телефоні: ніби разом, а все одно нарізно. Я спитав його, чому в секцію не ходять. Він відповів: нормальної поруч немає, а далеко самих їх не відпускають.
Оксана Павлівна уважно подивилася на нього, і в її очах майнула майже дівоча хитринка.
— Тоді, мабуть, я можу тобі дещо дати для цієї справи.
Із старої косметички, де давно лежали не помада з пудрою, а пігулки й дрібниці, вона вийняла маленький згорток. Усередині виявився ключ і записка з адресою.
— З’їзди туди, — сказала вона. — Там гараж. Унизу, в підвалі, стоїть гиря. Забери. Для спортзалу згодиться.
Тарас не втримався й усміхнувся. Стара гиря навряд чи могла наблизити його до мрії, але турбота, з якою вона вручала йому цей ключ, була такою чистою, що сперечатися не хотілося. Він обійняв Оксану Павлівну обережно, щоб не завдати їй болю.
— Тільки до мене більше не приїжджай, — несподівано суворо промовила вона. — Нема чого тобі марнувати на мене час.
За мить її обличчя знову пом’якшало…
