Додому Тарас їхав мовчки. Перед очима стояли її тремтячі руки й сльози вдячності за звичайні фрукти. Він думав, як швидко рідні люди вміють перейменовувати любов на тягар, коли від старості вже нічого не можна взяти, крім уваги. Спершу беруть час, турботу, гроші, квартиру, а потім вирішують, що людина повинна тихо відійти вбік і нікому не заважати.
Він написав приятелеві, що мандарини передав. Той відповів коротко: зайнятий, потім розрахується. Тарас і не сподівався.
Відтоді він став заїжджати до Оксани Павлівни сам. Не щодня, не за кожної нагоди, але майже щотижня. Сідав на жорсткий стілець біля ліжка й слухав. Вона говорила неквапно, з паузами, але в її мові було стільки м’якого розуму, тепла й тонкої іронії, що Тарас щоразу йшов із відчуттям, ніби розмовляв не з самотньою старою, а з людиною, в якій усередині досі горить рівне світло.
Іноді йому хотілося вивезти її в парк, посадити на лавку під деревами, подати руку, вкрити плечі шаллю й слухати, як вона згадує книжки, вистави, музику, смішні випадки з колишнього життя. Вона вміла розповідати так, що навіть найпростіші епізоди ставали живими.
Поступово Оксана Павлівна розповіла і про онуків. Її донька завжди жила сценою: репетиції, поїздки, костюми, виступи, безкінечна потреба бути на видноті. Дім, дитячі хвороби, уроки й вечері частіше лишалися на бабусі. Вона ростила хлопців майже як своїх: годувала, лікувала, чекала зі школи, відкладала для них. Коли виросли, купила кожному машину, щоб ніхто не почувався гіршим за іншого. Потім допомогла з навчанням. Їй здавалося, що дала їм досить, аби вони змогли далі йти самі.
Тільки квартиру віддавати на їхнє життя не збиралася. Думала: дорослі чоловіки мають навчитися триматися на ногах без бабусиної стіни за спиною. Вочевидь, вони розсудили інакше. Чекали свого часу, а коли зрозуміли, що старенька все ще живе, вирішили не чекати.
Вона говорила про це вже без сліз. Не тому, що не боліло, а тому, що сльози, здавалося, давно вигоріли. Тарас слухав і часто не знаходив слів.
Одного разу Оксана Павлівна спитала його:
