— Іноді буваю. А що сталося?
— Та бабуся моя там тепер живе, недалеко від твого маршруту. Сама вирішила, їй самій нудно було, а там нагляд. Закинув би їй фруктів якихось, мандаринів, може. Я потім гроші віддам.
Тарас помовчав. У пам’яті спливла тиха літня жінка, яку він бачив одного разу на святі в цього приятеля: охайна, з добрими очима, вона тоді довго поправляла онукові комір і вручила конверт, ніби перед нею все ще був хлопчисько.
— Це та сама бабуся, у якої була велика квартира в центрі? — спитав він.
У слухавці пролунав короткий смішок.
— Була. Тепер з однієї великої вийшли дві менші. Зате кожному своє.
Тарасові стало гидко, ніби він почув не жарт, а щось липке й соромне. Він хотів відповісти різко, але стримався.
— Вона мене майже не знає. Приїду — вирішить, що помилився кімнатою.
— Нічого, згадає. Пам’ять у неї нормальна. Ти в мене років п’ять тому був, вона тебе бачила. Просто зроби по-людськи, гаразд?
По-людськи. Чужими руками, від імені тих, хто вже розпорядився її домом. Тарас закінчив розмову, купив пакет мандаринів і все-таки заїхав у пансіонат.
Оксана Павлівна спершу й справді подумала, що відвідувач переплутав двері. Потім придивилася, впізнала його, спалахнула зніяковілою радістю й раптом заплакала. На тумбочці стояла чашка з вистиглим чаєм, поруч лежала акуратно складена серветка. Уся ця бідна, чужа обстановка здалася Тарасові такою беззахисною, що в нього стиснуло горло.
— Навіщо ж ви витрачалися, — повторювала вона, притискаючи до себе пакет, ніби це був безцінний подарунок. — У вас, мабуть, своїх турбот вистачає, а ви до чужої старої приїхали…
