— Наче спеціально до показу підготувалася.
У пансіонаті все зробили швидко й діловито. На стіл лягали папери, хтось указував, де поставити підпис, хтось уточнював виплати й порядок утримання. Оксана Павлівна слухняно брала ручку, виводила прізвище, хоч пальці тремтіли й літери розповзалися. Вона вже не питала, чи можна повернутися додому. З облич онуків було ясно: дому для неї більше не залишили.
Біля виходу старший раптом ніяково кашлянув:
— З днем народження, ба. Ти чого мовчала, що в тебе сьогодні?
Оксана Павлівна тільки ледь повела плечима. Напевно, працівниця побачила дату в документах і підказала. Про те, що це був не просто день народження, а вісімдесятиріччя, вони так і не спитали.
Пізніше їй принесли чай у простій чашці, поклали на блюдце кілька цукерок і привітали всім відділенням. Чужі люди говорили теплі слова незграбно, але щиро, і від цього вона розплакалася дужче, ніж від холодності рідних. Тут пахло ліками, вологою ганчіркою й старою фарбою. Коридор здавався безкінечним, двері зачинялися з важким стуком, уночі чулися кроки чергової. Ліжко рипіло при кожному русі, сусідка біля вікна вовтузилася й бурмотіла, інша намагалася шепотіти, бо вірила, що за нею хтось стежить. Це було не її житло, не її кухня, не її фіранки на вікнах. Але тут хоча б питали, чи не болить у неї голова, чи зручно лежати, чи не треба поправити подушку.
Таких старих там було чимало. Когось привозили діти, когось племінники, когось далекі родичі, в яких раптом з’являлася потреба звільнити кімнату, частку або цілу квартиру. Навідували рідко. Дні тяглися від сніданку до вечері, від ліків до прогулянки, від тихих розмов до довгих годин мовчання. Працівники старалися, як могли: влаштовували читання, приносили настільні ігри, виводили людей у коридор, щоб час не злипався в одну сіру масу.
А онуки Оксани Павлівни вже влаштовували нове життя.
За кілька тижнів старший усе ж згадав про бабусю. Їхати самому він не збирався: справи, зустрічі, покупці, ремонт, переїзд — усе важливіше й терміновіше. Тому зателефонував знайомому, Тарасові. Спершу говорив про дрібниці, питав про роботу, родину, здоров’я. Тарас слухав і розумів: розмова не задля ввічливості.
— Тарасе, виручи, — нарешті сказав той. — Ти ж ніби часто їздиш у той бік?
