Остап тим часом побачив пиріг і без жодного сорому сів за стіл. Ложку взяв просто із сушарки й почав їсти з великого кришталевого блюда, того самого, яке Оксана Павлівна діставала лише на свята. Його подарували їй колись на ювілей співробітники, і вона зберігала його майже з ніжністю: протирала м’якою ганчірочкою, ставила в сервант подалі від краю, ніби в прозорих гранях жила не річ, а пам’ять про ті роки.
— Нормально вийшло, — пробурмотів Остап із повним ротом, зачерпуючи ще.
Старший уже хазяйнував у кімнаті. Відчиняв шафи, діставав коробки, витрушував пакети, перебирав альбоми, старі листівки, листи, сувеніри, дрібні дрібнички, кожна з яких колись була пов’язана з чиїмось голосом або обличчям.
— Куди ви мене везете? — спитала Оксана Павлівна, і голос у неї вийшов тонким, майже дитячим.
— Ба, ну не починай, — роздратовано сказав старший. — У пансіонат. Там догляд, харчування, лікарі, люди поруч. Ти тут сама, нам за тебе тривожно.
Вона опустилася на край ліжка, бо ноги раптом перестали тримати. Онук говорив іще щось — про документи, про зручність, про те, що всім так буде краще, — але слова вже звучали глухо, наче крізь стіну. Оксана Павлівна дивилася не на нього, а на сміттєвий пакет, куди одна за одною летіли речі: порцелянова фігурка, листівки, рамка з пожовклою фотографією, коробочка з ґудзиками. Для нього це був непотрібний мотлох. Для неї — маленькі рештки прожитого життя, крихітні якорі, що втримували минуле на місці.
Кожен глухий стукіт усередині пакета відгукувався в ній болем. Вона хотіла сказати, що рамку треба залишити, що листи не можна викидати, що блюдо можна подряпати, якщо шкребти по ньому ложкою. Але язик ніби приріс до піднебіння. Онуки квапилися. Квартира мала стати світлою, вільною, зручною для чужого погляду.
— У тебе хоч пахне смачно, — зауважив Остап, оглянувши кухню. — По-домашньому так. Тим, хто прийде дивитися, сподобається.
Старший усміхнувся:
