Людмила Андріївна, яка досі мовчала в кутку, нарешті заговорила. Голос літньої жінки помітно тремтів:
— Я одного разу вже була свідком чогось подібного. Років із п’ятдесят тому помер мій дід, і його десятирічний онук теж не відходив від труни. Напередодні похорону нам здалося, ніби покійний ворухнув губами. Пізніше хлопчик запевняв, що дід щось прошепотів йому. А наступного дня, коли труну вже несли, дитина зупинила дорослих і передала послання для бабусі.
Усі повернулися до оповідачки. У кімнаті запала така тиша, що було чути потріскування свічок.
— У тому посланні йшлося про місце, де дід сховав родинні заощадження на скрутні часи, — вела далі вона. — Про ту схованку не міг знати ніхто, крім нього.
Її історія лише посилила сум’яття. Марта, як і раніше, лежала, поклавши голову на батькові груди, а його рука залишалася в неї на спині. У цій картині водночас було щось ніжне й моторошне. Кільком гостям стало зле від напруження, і вони вийшли надвір.
Ніхто не наважувався назвати розповідь Людмили Андріївни доказом, але після неї навіть найрозсудливіші люди перестали говорити вголос. Дорослі мимоволі прислухалися, сподіваючись розрізнити зітхання чи шерех, і водночас боялися почути бодай щось. Кожна хвилина мовчання лише сильніше підкреслювала незбагненне положення руки, що й далі обіймала дитину.
Сусід Віктор Павлович більше не міг бездіяти. Він зателефонував лікареві з сусіднього містечка й, плутаючись від хвилювання, спробував пояснити, що сталося. Приблизно за сорок хвилин нічну тишу порушив гул старого позашляховика. Доктор Левченко увійшов до дому з медичною валізкою. На його втомленому обличчі спершу читалося невдоволення через незвичний нічний виклик, але, побачивши труну й дівчинку, що лежала в ній, він миттю прокинувся.
За довгі роки практики він приймав пологи, лікував тяжких пацієнтів і не раз констатував смерть. Однак такої сцени йому бачити ще не доводилося. Зберігаючи зовнішній спокій, лікар підійшов ближче й спробував оглянути Олексія, не турбуючи Марту. Він перевірив пульс на шиї — нічого. Підняв повіки, спрямував світло маленького ліхтарика: розширені зіниці не відреагували. Потім приклав стетоскоп до грудей, але серцевих тонів не почув.
— Під час звичайного огляду я не виявляю явних ознак життя, — промовив доктор неголосно. — Пульс і дихання не визначаються, зіниці не реагують. Але мені потрібно перевірити стан тіла уважніше.
Упевненості в його тоні не було. Лікар обережно взяв Олексія за руку, маючи намір оцінити заклякання, і насупився. Через стільки годин м’язи мали б бути значно жорсткішими, однак рука зберігала дивну податливість. Левченко торкнувся чола: шкіра була холодною, але не настільки, як він очікував. Невідповідність температури тіла й стану м’язів змусила його засумніватися в первісному висновку й продовжити перевірку…
