Життя без прикрасЛюдмила Андріївна, яка досі мовчала в кутку, нарешті заговорила. Голос літньої жінки помітно тремтів:
— Я одного разу вже була свідком чогось подібного. Років із п’ятдесят тому помер мій дід, і його десятирічний онук теж не відходив від труни. Напередодні похорону нам здалося, ніби покійний ворухнув губами. Пізніше хлопчик запевняв, що дід щось прошепотів йому. А наступного дня, коли труну вже несли, дитина зупинила дорослих і передала послання для бабусі.
Усі повернулися до оповідачки. У кімнаті запала така тиша, що було чути потріскування свічок.
— У тому посланні йшлося про місце, де дід сховав родинні заощадження на скрутні часи, — вела далі вона. — Про ту схованку не міг знати ніхто, крім нього.
Її історія лише посилила сум’яття. Марта, як і раніше, лежала, поклавши голову на батькові груди, а його рука залишалася в неї на спині. У цій картині водночас було щось ніжне й моторошне. Кільком гостям стало зле від напруження, і вони вийшли надвір.
Ніхто не наважувався назвати розповідь Людмили Андріївни доказом, але після неї навіть найрозсудливіші люди перестали говорити вголос. Дорослі мимоволі прислухалися, сподіваючись розрізнити зітхання чи шерех, і водночас боялися почути бодай щось. Кожна хвилина мовчання лише сильніше підкреслювала незбагненне положення руки, що й далі обіймала дитину.
Сусід Віктор Павлович більше не міг бездіяти. Він зателефонував лікареві з сусіднього містечка й, плутаючись від хвилювання, спробував пояснити, що сталося. Приблизно за сорок хвилин нічну тишу порушив гул старого позашляховика. Доктор Левченко увійшов до дому з медичною валізкою. На його втомленому обличчі спершу читалося невдоволення через незвичний нічний виклик, але, побачивши труну й дівчинку, що лежала в ній, він миттю прокинувся.
За довгі роки практики він приймав пологи, лікував тяжких пацієнтів і не раз констатував смерть. Однак такої сцени йому бачити ще не доводилося. Зберігаючи зовнішній спокій, лікар підійшов ближче й спробував оглянути Олексія, не турбуючи Марту. Він перевірив пульс на шиї — нічого. Підняв повіки, спрямував світло маленького ліхтарика: розширені зіниці не відреагували. Потім приклав стетоскоп до грудей, але серцевих тонів не почув.
— Під час звичайного огляду я не виявляю явних ознак життя, — промовив доктор неголосно. — Пульс і дихання не визначаються, зіниці не реагують. Але мені потрібно перевірити стан тіла уважніше.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.