Наталя весь цей час залишалася в кутку, розриваючись між горем і тривогою за доньку. Їй хотілося негайно витягти Марту з труни, пригорнути до себе й забрати подалі від цієї страшної кімнати. Але спокійне обличчя дівчинки щоразу змушувало її зупинитися. За минулі години мати майже перестала розрізняти втому й біль, однак бачила: в батькових обіймах Марта мала спокійніший вигляд, ніж за весь час прощання. Порушити цей спокій Наталя не наважувалася.
Інший дядько, Денис, усе ж спробував обережно підняти дитину. Марта вперше чинила фізичний опір: не підводячи голови й не кажучи ні слова, вона міцніше обвила руками батькову шию й ледь помітно похитала головою. Цей короткий рух побачили всі.
Тоді Галина, яка досі приховувала важливу правду, відвела доктора вбік. Слова давалися їй важко.
— Ви маєте дещо знати про мого сина. Коли Олексієві було близько двадцяти, ми одного разу знайшли його на підлозі без свідомості. Дихання й пульс були такими слабкими, що ми не могли їх виявити, жодної реакції теж не було. Ми вирішили, що втратили його, і вже почали готуватися до похорону. Але приблизно за шість годин він розплющив очі й не зрозумів, чому довкола плачуть.
Доктор слухав, не перебиваючи, і напружено зіставляв почуте з результатами огляду.
— Ми возили його до відомих фахівців у велике місто, — провадила далі Галина. — Після численних обстежень вони назвали це каталепсією. Нам пояснили, що за такого рідкісного стану зовнішні ознаки життя можуть стати ледь помітними, тож людину легко прийняти за померлу.
Левченко задумливо повторив діагноз. У медичних виданнях він зустрічав описи подібних випадків, однак сам ніколи з ними не стикався.
— Лікарі попереджали, що напад може повторитися після сильного потрясіння або травми, — сказала Галина. — Олексій соромився свого діагнозу й нікому про нього не розповідав, навіть дружині. Боявся, що близькі почнуть бачити в ньому лише хворого. Коли нам повідомили про аварію, я відразу згадала той давній випадок. Але промовчала: мені здавалося, всі вирішать, що мати, збожеволіла від горя, просто відмовляється повірити в смерть сина.
Останні слова вона вимовила майже пошепки й опустила очі. У її мовчанні всю ніч жила болісна провина: якщо підозра правильна, дорогоцінний час міг бути втрачений через страх здатися безглуздою. Розповідь пояснювала надто багато й вимагала негайної, але гранично обережної перевірки.
Тепер доктор повернувся до труни з зовсім іншою думкою. Він знав, що під час вкрай глибокого нападу найслабші ознаки життя можна не помітити під час звичайного огляду. Левченко підніс невелике дзеркальце до Олексієвих губ і довго тримав його нерухомо. Спершу скло залишалося чистим. Потім на його поверхні проступила майже непомітна плямка вологи…
