Долоня лежала природно, пальці трохи зігнулися, ніби збиралися лагідно погладити дівчинку. Між кистю та грудьми чоловіка залишався простір, і вся поза напрочуд точно нагадувала обійми люблячого батька.
Найбільше лякало те, що ще недавно обидві руки Олексія були акуратно складені на грудях. Багато хто з присутніх добре запам’ятав його попередню нерухому позу. Тепер вона виявилася порушеною, і ніхто не міг зрозуміти, в який саме момент це сталося.
Одні заціпеніли, боячись підійти ще на крок. Інші взялися запевняти себе й оточення, що рука змістилася, коли дівчинка залазила до труни. Однак таке пояснення звучало дедалі менш переконливо: рука не була притиснута чи незграбно вивернута, а лежала на спині Марти вільно й дбайливо.
Дядько Антон зважився підняти племінницю, але Галина різко зупинила його:
— Не чіпай її. Зараз відбувається щось таке, чого ми поки не розуміємо.
У голосі бабусі не було ні паніки, ні забобонного жаху — лише тверда впевненість. Марта не виглядала знепритомнілою. Її очі залишалися розплющеними, дихання було рівним, а обличчя вперше за весь вечір стало спокійним. Здавалося, лише тепер, притулившись до батька, вона відчула себе в безпеці.
Літня сусідка Ніна Вікторівна, звикла міркувати про все без вагань, заявила, що дитині не можна дозволяти лежати в труні. Однак її власні слова прозвучали незвично несміливо. Навіть вона відчувала, що те, що відбувається, вже не вкладається у звичні правила.
Молодий священник отець Василь, який прийшов прочитати останні молитви, завмер трохи осторонь. Він кілька разів збирався заговорити, але так і не знайшов слушних слів. Ніхто з присутніх не наважувався торкнутися руки Олексія. Дехто обережно підходив ближче, вдивлявся в його обличчя й одразу відступав, наляканий власними здогадами.
Повітря ніби стало густішим. У ньому змішалися розгубленість, страх і болісне чекання. Найзабобонніші гості почали непомітно залишати дім, біля дверей хрестилися, шепотіли молитви й намагалися не озиратися. Залишилися найближчі родичі й ті, чия цікавість виявилася сильнішою за переляк.
Наталя переводила погляд з обличчя чоловіка на маленьку спину доньки й не могла змусити себе втрутитися. Ще недавно вона була певна, що мусить це припинити, але тепер будь-який дотик здавався небезпечним. Родичі чекали рішення від неї, а вона сама почувалася безпорадною й лише стискала пальці, намагаючись не розридатися знову.
Одні пропонували негайно покликати лікаря, інші просили нічого не робити й зачекати. Розмови велися пошепки, але спільного рішення ніхто не знаходив. Хтось пояснював рух руки вагою дівчинки й тим, що заклякання тіла ще не завершилося. Кілька свідків, навпаки, наполягали: долоня піднялася сама саме тієї миті, коли Марта лягла на батькові груди…
