Повернувся із зони, а в домі бандити. Вони вимагали данину, але нарвалися не на того…

— запитав Михайло, розламуючи хліб.

Ганна Петрівна опустила очі і почала смикати край скатертини.

— Та ні, платять вчасно. Тільки от податок у нас тепер.

— Який ще податок? — Михайло насупився. — Державний?

— Та якби ж то! — зітхнула мати, переходячи на шепіт, немов стіни могли чути. — Боров у нас тепер господар. Вітька Кабанов, пам'ятаєш такого? Раніше в клубі бійки влаштовував, дріб'язок у школярів тряс. Тепер він — Боров. Піднявся, банду згуртував. Усіх під себе підім'яв. І фермерів, і магазин, і нас, старих. Каже, за охорону платити треба.

— За охорону від кого? — Голос Михайла став жорстким, холодним.

— Від нього ж самого, — гірко усміхнулася мати. — Хто не платить, у того то кури пропадуть, то скло поб'ють, а то й гірше. У діда Матвія корову увели, а він нею жив.

Михайло стиснув кулак так, що побіліли кісточки. Значить, поки він сидів за те, що захистив людину, тут, на волі, розплодилася пліснява.

— І багато бере?

— Половину пенсії, синку. Щомісяця п'ятого числа його люди об'їжджають двори. Завтра якраз п'яте.

— Завтра, значить. — Михайло встав і підійшов до вікна. На вулиці густішали сутінки. — Нічого, мамо, я вдома. Лягай спати.

Ніч минула неспокійно. Михайло лежав на старому пружинному ліжку і слухав, як виє вітер у пічній трубі. Інстинкти, відточені в армії та загартовані в колонії, не давали розслабитися. Він знав цей тип людей. Шакали. Вони сильні, тільки коли їх багато, а жертва слабка і налякана.

Ранок почався не зі співу півнів, а з реву мотора. До будинку підкотив чорний, наглухо затонований позашляховик, піднімаючи хмари пилу. З машини вивалилися троє. Двоє — молоді міцні хлопці в спортивних костюмах з порожніми очима і жуйкою в роті. Третій був старший, із золотим ланцюгом на товстій шиї і бігаючим поглядом. Це був не Боров, а так — шістка, збирач данини.

Михайло вийшов на ганок. Він був у майці та армійських штанях, босоніж, спокійний, розслаблений. Але пружина всередині вже стиснулася.