Ще одне повідомлення: «Не роби дурниць. Подумай про Анну».
Пальці в Марії похололи. Вона відкрила чат, зробила скриншот, переслала поліцейському, який залишив номер, і тільки потім відповіла: «Усі розмови через дільничного й адвоката».
Павло написав майже одразу: «Яка ж ти невдячна».
Марія вимкнула звук і поклала телефон екраном донизу. Серце билося так сильно, що тремтіла чашка на столі. Вона боялася. Не так, як раніше, коли страх був сірий, тягучий, звичний. Тепер страх став гострим, але всередині нього з’явилася злість. Чиста, гаряча. І ця злість тримала її на ногах.
Уранці вона не пішла на роботу. Зателефонувала директорові, сказала коротко:
— У мене надзвичайна подія. Я оформлю лікарняний або відпустку за власний рахунок, як треба.
Директор, зазвичай сухий, раптом зітхнув.
— Маріє, мені вчора телефонував якийсь чоловік. Говорив про вас гидоту. Я не повірив, але… будьте обережні.
— Ви запам’ятали номер?
— Він був прихований. Але розмова записалася на офісній телефонії. У нас усі вхідні пишуться. Треба?
Марія сіла на край ліжка.
— Дуже треба.
Так з’явився перший запис. Чоловічий голос, нарочито спокійний, розповідав директорові, що Марія «шахрайка», що вона «тримає дитину в небезпеці», що скоро «органи зацікавляться». Директор кілька разів намагався уточнити, хто телефонує, але чоловік уникав відповіді. Наприкінці сказав фразу, від якої в Марії стиснулися кулаки: «Вона все одно підпише. Такі, як вона, довго не опираються».
Голос був Павлів. Навіть якщо він намагався говорити нижче, Марія знала цю інтонацію — ліниву, впевнену, з легкою насмішкою.
Того ж дня вона поїхала до юристки. Не до тієї, яку приводив Павло, а до Ірини Савчук, жінки з сусіднього району, яку порадила ветеринарка. Маленький офіс містився на другому поверсі над аптекою. У коридорі пахло папером і фарбою, на підвіконні стояв засохлий фікус.
Ірина була невисока, у темному костюмі, з втомленим обличчям людини, яка за роки роботи перестала дивуватися чужій підлості, але не перестала злитися.
Вона вислухала Марію, переглянула папери, повідомлення, копію квитанції, фото подвір’я, запис розмови з директором. Не перебивала. Лише іноді ставила короткі запитання:
— Спадщина оформлена повністю?
— Так.
— Колишній чоловік був зареєстрований у будинку?
— Ні.
— Гроші на купівлю чи капітальний ремонт вкладав офіційно?
— Ні. Жодних розписок, договорів.
— Погрози в повідомленнях збереглися?
— Частина. Раніше я видаляла.
Ірина підвела очі.
— Більше нічого не видаляйте. Навіть якщо соромно, страшно або хочеться забути. Особливо тоді не видаляйте.
Марія кивнула….
