— Я просто хочу, щоб він залишив нас у спокої.
— Він не залишить, поки йому здається, що ви одна і вас можна дотиснути, — сказала Ірина. — Отже, зробимо так, щоб йому перестало здаватися.
Слова прозвучали спокійно, без обіцянок миттєвої перемоги. І від цього Марії стало легше. Не тому, що все вирішилося, а тому, що вперше за довгий час хтось говорив із нею не як із винною.
Далі почалися дні, схожі на довгий коридор із зачиненими дверима. Поліція опитувала сусідів. Служба відлову з’ясовувала походження змії. Виявилося, це великий пітон, якого хтось тримав незаконно в орендованому гаражі за ринком. Господаря знайшли через ту саму металеву бирку: вона була від контейнера для перевезення. Чоловік у кепці, якого бачила Світлана, виявився Віктором Дорошем, знайомим Павла з колишньої роботи. Він підробляв перевезенням екзотичних тварин, хоча дозволів на це не мав.
Спочатку Віктор усе заперечував. Казав, що змія втекла сама, що він узагалі не знає ніякої Марії, що Павло просто просив його «допомогти налякати собаку», бо та нібито кидалася на людей.
— Налякати? — перепитала Марія, коли слідчий переказав їй це на допиті. — Він привіз змію вночі в мій двір, щоб налякати собаку?
Слідчий, кремезний чоловік із втомленим поглядом, зняв окуляри й потер перенісся.
— Поки що він каже так. Наше завдання — зібрати докази.
Докази збиралися повільно. Набагато повільніше, ніж Марія хотіла. Їй здавалося, що правда лежить у всіх перед очима: пакет, квитанція, повідомлення, свідок, запис дзвінка, лоскут куртки в пащі Рекса. Але кожен предмет треба було оформити, перевірити, описати, пов’язати з іншим. Лоскут відправили на експертизу. Куртку Павло, звісно, викинув або сховав. Телефон із пакета виявився старим апаратом Віктора, з листуванням, яке він намагався видалити, але фахівці відновлювали дані.
Павло тим часом не зник. Навпаки, став іще нахабнішим. Прийшов до школи Анни.
Анна побачила його біля воріт після останнього уроку. Він стояв біля сірої машини, у темних окулярах, із пакетом якихось солодощів. Дівчата з класу пройшли повз, хихикнули: «Це твій тато?» Анна відчула, як у неї спалахнули вуха.
— Привіт, — сказав Павло й усміхнувся так, ніби нічого не сталося. — Давай підвезу.
— Ні.
— Аню, не будь як мати. Я ж батько.
Вона поправила рюкзак на плечі.
— Рекс ледь не помер.
Павло зняв окуляри. Під лівим оком у нього була подряпина. Тонка, вже підсохла. Анна помітила її відразу.
— Ти теж туди ж? Вам обом промили мізки?
— Не підходь до нас.
Він ступив ближче.
— Послухай мене. Твоя мати робить помилку. Цей будинок розвалиться. Вона залишиться без грошей, без роботи, без усього. А я хотів допомогти. Але вона вперта. Завжди була вперта.
Анна дивилася на нього й раптом зрозуміла, що майже не пам’ятає його добрим. Пам’ятає запах його куртки, коли він нахилявся до неї в дитинстві. Пам’ятає, як він одного разу приніс великого плюшевого ведмедя, а потім три місяці не з’являвся. Пам’ятає, як мама казала: «Тато зайнятий». Пам’ятає свій день народження, коли вона сиділа біля вікна до темряви, а він надіслав повідомлення: «Не виходить». Але добрим — ні.
— Ти хотів її змусити, — сказала Анна.
Павло всміхнувся….
