— Дорослі справи складніші, ніж твої шкільні образи.
Анна дістала телефон.
— Я зараз подзвоню мамі. І поліції.
Усмішка зникла з його обличчя.
— Маленька дрянь, — сказав він тихо.
Вона зблідла, але не відступила. Натиснула виклик. Павло розвернувся й пішов до машини. Руки в Анни тремтіли так сильно, що телефон ледь не випав. Коли Марія відповіла, донька кілька секунд не могла вимовити ні слова, тільки дихала в слухавку.
Після цього Ірина допомогла подати заяву про заборону наближатися до Анни в межах перевірки погроз і тиску. Це не був миттєвий захист, не виглядало як у кіно. Папери переходили з кабінету в кабінет, Марія по кілька разів переказувала одне й те саме, підписувала пояснення, чекала в коридорах на жорстких стільцях. Іноді їй хотілося встати й піти. Здавалося, що кожне запитання ніби звинувачує її саму: чому раніше не зверталися, чому видаляли повідомлення, чому пустили колишнього чоловіка у двір, чому не поставили камери.
Одного разу після чергової такої розмови вона вийшла з будівлі, сіла на лавку біля зупинки й не змогла підвестися. Люди проходили повз із пакетами, з дітьми, у навушниках. Звичайний день шумів довкола неї, ніби нічого не сталося. Автобус під’їхав, випустив пасажирів, поїхав. Марія сиділа, стискаючи папку з документами на колінах, і відчувала, що сил більше немає.
Телефон дзвонив. Спочатку Ірина. Потім директор. Потім мама. Марія дивилася на екран і не відповідала. У горлі стояв клубок, важкий, як камінь. Їй хотілося тільки одного — щоб хтось дорослий, сильний, надійний прийшов і сказав: «Усе, я сам». Але такої людини не було. Були вона, її донька, пес, що важко дихав у клініці, і будинок, за який чомусь треба було воювати, хоча вона просто хотіла в ньому жити.
На зупинку прийшла літня жінка з авоською. Постояла поруч, потім тихо спитала:
— Вам зле?
Марія хотіла сказати «ні», але замість цього заплакала. Без красивих схлипів, без слів. Просто сльози потекли по обличчю, а плечі затрусилися. Жінка сіла поруч, дістала з сумки паперову хустинку.
— Візьміть.
— Дякую, — прошепотіла Марія.
— У мене син такий був, — раптом сказала жінка. — Усіх тиснув. Дружину, дітей. Поки вона сама мовчала, він геройствував. А коли прийшла з сусідами, із записами, з юристом — здувся. Такі силу відчувають тільки там, де їм поступаються.
Марія витерла обличчя. Жінка сказала це без повчання, ніби говорила про погоду. Потім підвелася, бо підійшов її автобус, і пішла, залишивши по собі запах м’ятних цукерок і дивне, маленьке тепло.
Увечері Марія нарешті поїхала до Рекса. Він уже міг піднімати голову. Шерсть на боці вистригли, шкіра була в синцях, око каламутнувате від ліків, але коли Марія ввійшла, хвіст один раз стукнув по підстилці.
— Ну здрастуй, захиснику, — сказала вона й присіла поруч.
Ветеринарка Ольга принесла карту.
— Він одужує. Повільно, але добре. Ще кілька днів під наглядом.
Анна сіла просто на підлогу й поклала долоню перед мордою Рекса. Він лизнув їй пальці.
— Ми теж повільно, — сказала дівчинка.
Марія подивилася на доньку. Після випадку біля школи Анна стала мовчазнішою. Вона робила уроки, допомагала по дому, їздила з матір’ю до клініки, але між ними стояло щось невисловлене. Не образа навіть — тріщина, яка з’являється там, де довго ховали правду.
— Аню, — Марія присіла поруч, — я винна, що робила вигляд, ніби все нормально.
Донька не відповіла….
