— Мені здавалося, якщо я говоритиму про нього менше, тобі буде легше.
— Мені було страшніше, — сказала Анна. — Бо я бачила, що ти боїшся, але не розуміла, наскільки все погано. Я думала, може, це я винна. Може, через мене ти з ним розмовляєш.
Марія відчула, як усередині щось обірвалося.
— Ні. Ніколи. Чуєш? Ніколи ти не була винна.
Анна провела пальцями по вуху Рекса.
— Я знаю. Тепер знаю. Але раніше не знала.
Марія посунулася ближче й обережно обійняла доньку. Та спершу сиділа нерухомо, потім повільно притулилася чолом до маминого плеча. Вони довго мовчали. Рекс дихав поруч хрипко, але рівно. За дверима клініки хтось сміявся, бряжчали миски, гавкав маленький собака. Життя тривало не тому, що стало легким, а тому, що люди в ньому все-таки трималися одне за одного.
За тиждень Рекса виписали. Він ішов повільно, на спеціальній шлейці, переставляючи лапи обережно, як старий після хвороби. Сусіди вийшли до парканів. Світлана принесла шматок вареної курки, але Ольга суворо заборонила годувати без режиму, і Світлана винувато сховала тарілку за спину.
Марія поставила на подвір’ї камери. Допоміг директор магазину: привіз зі складу уцінений комплект, а його брат установив за пів дня. Анна наклеїла на хвіртку табличку: «Ведеться відеоспостереження». Літери вийшли трохи криві, але Марія не стала виправляти.
Павло зник на десять днів. Це було гірше за його дзвінки. Тиша тривожила. Марія прокидалася вночі від будь-якого клацання, виходила на кухню, перевіряла камери на телефоні. Рекс спав у будинку, хоча раніше жив на подвір’ї. Уночі він іноді скиглив уві сні, смикав лапами, і Анна приходила до нього з ковдрою.
На одинадцятий день Павло подав позов. Не про будинок напряму — він був хитріший. Він заявив, що Марія перешкоджає його спілкуванню з донькою, що в неї «нестабільний емоційний стан», а будинок становить небезпеку для дитини. У заяві згадувався «агресивний собака» і «випадок із небезпечною твариною», поданий так, ніби Марія сама влаштувала на подвір’ї звіринець.
Коли Ірина прочитала копію, її обличчя стало кам’яним.
— Він намагається перевернути ситуацію. Не дивуюся.
Марія сиділа навпроти, відчуваючи, як холонуть долоні.
— Він хоче забрати Анну?
— Радше хоче налякати вас. Можливо, домогтися угоди: ви продаєте будинок, він «відмовляється від претензій». Але тепер у нас є матеріали перевірки, свідчення й ветеринарний висновок. Головне — не панікувати.
— Я вже панікую.
— Це нормально, — сказала Ірина. — Тільки не підписуйте нічого в стані паніки.
Судові засідання почалися за місяць. На той час Рекс уже ходив упевненіше, але гучні звуки змушували його притискатися до підлоги. Марія схудла, під очима залягли тіні. Анна стала гірше спати, вчителька телефонувала й обережно питала, чи не потрібна допомога шкільного психолога. Марія погодилася, хоч раніше їй здавалося, що звертатися по таку допомогу соромно. Тепер вона розуміла: сором має бути не в тих, хто просить підтримки.
У суді Павло виглядав спокійним. Він прийшов у новій сорочці, з акуратною папкою, поруч із тим самим гладеньким юристом. Побачивши Марію, ледь усміхнувся. Не широко — ледве помітно. Так усміхаються люди, які впевнені, що знають чужі слабкості.
— Тримайтеся, — тихо сказала Ірина…
