Марія кивнула, хоч коліна тремтіли.
Павло говорив рівно. Він зображав турботливого батька, який «стурбований умовами проживання доньки». Розповідав, що Марія «під впливом родичів» оформила спадщину, що будинок старий, що собака небезпечний, що мати «емоційно нестабільна». Коли його спитали про випадок зі змією, він розвів руками:
— Я сам був у шоці. Але хіба це нормально, що на подвір’ї, де живе дитина, з’являються такі тварини? Це свідчить про недбалість.
Марія слухала й відчувала, як усередині піднімається нудота. Їй хотілося схопитися й закричати: «Ти ж сам її привіз!» Але Ірина заздалегідь попередила: не перебивати, не зриватися, не давати йому виставити себе істеричкою.
Коли слово дали Марії, вона встала. Аркуш із підготовленим текстом тремтів у руках так сильно, що літери стрибали.
— Я не перешкоджала спілкуванню, поки воно було безпечним для доньки, — почала вона. Голос прозвучав тихо. Вона відкашлялася. — Після погроз і після того, як Павло приходив до школи й ображав Анну, я звернулася по захист. Будинок належить мені на законних підставах. Собака не була небезпечною для дитини. Рекс захищав подвір’я від сторонніх, які проникли туди вночі.
Павло фиркнув. Суддя подивилася на нього поверх окулярів.
— Не перебивайте.
Ірина подала документи: свідоцтво про спадщину, ветеринарний висновок, копії повідомлень, запис дзвінка директорові, свідчення Світлани, матеріали перевірки за фактом незаконного перевезення небезпечної тварини. Але головного доказу все ще не було. Дані зі старого телефона відновлювали довго. Експертиза лоскута тканини теж затягувалася.
Павлів юрист цим користувався.
— Вельмишановний суд, ми бачимо набір емоційних припущень. Прямого зв’язку мого довірителя з появою тварини на подвір’ї немає. Ба більше, відповідачка сама визнає, що не забезпечила безпеку території.
Марія дивилася на стіл перед собою. На лакованій поверхні була подряпина у формі гачка. Вона вчепилася поглядом у цю подряпину, щоб не розридатися. Анна сиділа в коридорі зі шкільним психологом, бо її викликали для бесіди окремо, дбайливо, без тиску. Марія думала тільки про те, щоб донька не чула, як чужа людина називає їхнє життя «небезпечним середовищем».
Після засідання Павло наздогнав її біля виходу.
— Ну що, Машо, втомилася? — сказав він майже лагідно. — А ж можна було простіше.
Ірина відразу ступила між ними.
— Усі питання через представника.
Павло навіть не глянув на неї.
— Ти ж розумієш, я не відступлю. Я можу роками ходити. У тебе грошей не вистачить. Нервів не вистачить. Аня сама потім попроситься до мене, аби тільки не жити в цьому дурдомі.
Марія відчула, як руки стиснулися в кулаки. Але відповіла спокійно:
— Ти не знаєш своєї доньки…
