Уперше усмішка Павла здригнулася.
Удома Марія знайшла Анну в кімнаті. Донька сиділа на підлозі поруч із Рексом і перебирала старі фотографії. Коробка з ними стояла раніше в тітки Наталі в шафі, потім переїхала в цей дім разом із посудом, скатертинами й важкими шторами. Марія не розбирала її, усе відкладала. Надто багато було спогадів.
— Що шукаєш? — спитала Марія.
— Не знаю. Просто дивлюся.
На фотографіях була Наталя: молода, усміхнена, у сарафані біля яблуні; потім уже сива, з маленькою Анною на руках; потім Марія з Павлом у перші роки шлюбу. Анна затрималася на одному знімку. Павло стояв біля старого сараю, тримав у руках молоток, а поруч усміхався незнайомий чоловік у кепці.
— Це Віктор? — спитала Анна.
Марія взяла фотографію. Серце вдарило сильніше.
— Схоже.
На звороті рукою Наталі було написано: «Паша з Вітею лагодять двері. Весна». Рік — той самий, коли Павло стверджував, ніби майже не бував у цьому домі й не знає Віктора близько.
— Дрібниця, — сказала Марія.
Анна похитала головою.
— Він у суді сказав, що бачив цього Віктора кілька разів на роботі. А тут вони в нас на подвір’ї. І тітка Наталя підписала.
Марія сіла на край ліжка.
— Ти маєш рацію.
Вони переглянули всю коробку. Знайшли ще два знімки: Павло, Віктор і Наталя за столом на ґанку; Павло в тій самій синій куртці, поруч Рекс іще щеня, тягне зубами рукав. Марія мимоволі всміхнулася крізь утому. Рекс і тоді не любив Павлової куртки.
На дні коробки лежав старий конверт. У ньому виявилася записка Наталі, адресована Марії. Ніякої таємниці в ній наче й не було: тітка писала про будинок, про те, де лежать документи на ділянку, які сусіди допоможуть, якщо що. Марія читала й раптом зупинилася на рядку: «Камеру біля сараю я не знімаю, хоч Павло й сміявся. Після тих зниклих дощок мені спокійніше. Дроти йдуть у комору, старий реєстратор на верхній полиці, пароль — день народження Ані».
Марія підвела очі.
— Камера?
