— На хвилину. Тільки спокійно.
Рекс лежав під крапельницею. Велике тіло здавалося дивно безпорадним, лапи витягнуті, морда посивіла, дихання важке, з хрипом. Анна підійшла першою, зупинилася біля столу, не наважуючись торкнутися.
— Дурень ти, — прошепотіла вона. — Навіщо поліз?
Рекс ледь ворухнув вухом.
Марія обережно поклала руку йому на бік. Під долонею повільно підіймалися ребра. Раз. Пауза. Два. Пауза. Вона рахувала ці рухи, як рахують кроки по тонкому льоду.
Пізно вночі вони повернулися додому без Рекса. Дім зустрів їх тишею, від якої стало холодно, хоч вікна були відчинені. На подвір’ї залишилися сліди боротьби: розрита земля, мокра пляма від шланга, перекинуте відро, вм’ятини на грядці. Сарай обтягнули стрічкою. Поліцейські вивезли змію живою у спеціальному контейнері. Сусіди ще перемовлялися за парканами, але при появі Марії стихли.
Світлана підійшла до хвіртки в халаті, з хусткою на плечах.
— Машенько… як пес?
— Живий.
— Слава богу.
Марія кивнула й уже хотіла пройти, але Світлана раптом стишила голос:
— Я не хотіла при всіх казати. Учора пізно бачила Павла біля вашого паркану. Годині о другій ночі. Він був не сам.
Марія зупинилася.
— Чому ви мені не сказали?
Світлана знітилася, затиснула рукою комір халата.
— Думала, знову ваші розбірки. Не хотіла лізти. Він з якимось чоловіком був, у кепці. Вони до сараю ходили. Я з кухонного вікна бачила. Потім Рекс загавкав, а Павло його чимось відволік. Може, м’ясом… не знаю.
У Марії по спині пробіг холод.
— Ви зможете це сказати поліції?
Світлана зам’ялася.
— Павло ж такий… він може потім…
— Він уже може все, — сказала Марія. — Тому й треба говорити.
Світлана опустила очі.
— Скажу.
У будинку Анна мовчки пішла до ванної. Марія чула, як увімкнулася вода, як донька довго стояла під душем. Сама вона залишилася на кухні. На столі стояла вчорашня чашка з чаєм, темним, із плівкою на поверхні. Поруч лежали папери, які Павло вимагав підписати: попередній договір продажу будинку. Покупцем значилася незнайома людина, але Марія тепер дивилася на прізвище й розуміла, що десь уже його бачила. У телефоні? В одному з повідомлень? На папері з пакета?
Вона дістала з сумки копію протоколу вилучення, яку їй дали поліцейські, і перечитала прізвище на квитанції за перевезення тварини. Те саме. Тільки ініціали інші. Може, брат. Може, підставна особа. Може, Павло навіть не вважав за потрібне ховатися по-справжньому.
Телефон завібрував. На екрані висвітилося: Павло.
Марія дивилася на ім’я, поки дзвінок не обірвався. За десять секунд прийшло повідомлення: «Ти все неправильно зрозуміла. Треба поговорити».
Вона всміхнулася. Звук вийшов сухий, чужий…
